Альбер КАМЮ (1913-1960) – З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст

З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.

Альбер КАМЮ (1913-1960)

Кожен митець мусить сьогодні пливти на галері сучасності. Він мусить примиритися з ним, навіть якщо вважає, що це судно наскрізь пропахло оселедцями, на ньому забагато наглядачів і до того ж воно йде неправильним курсом.

А. Камні

Життєвий і творчий шлях

У людства завжди були й будуть питання, на які воно швидше за все не знайде правильної та остаточної відповіді. Проте пошук цієї відповіді повинен тривати постійно. інакше людство не буде людством, а людина Людиною. Серед

таких питань: як жити далі і як зробити так, аби зникли несправедливість і гноблення. Зазвичай ці питання (у філософському аспекті) турбують людину мало, їй просто ніколи про це думати. Проте іноді ситуація складається так, що ці філософські абстракції стають жорстокою реальністю, від якої залежить доля, а іноді й саме життя “маленької” людини. Філософи-екзистенціалісти називають такі ситуації “межовими”, а звичайні люди “часами випробувань”, коли перед ними з усією невідворотністю постає гамлетівське запитання: “Бути чи не бути?”

Саме така ситуація склалася у світі, коли до влади

в деяких країнах Європи прийшли фашисти, і війна разом із концтаборами, “фабриками смерті” мільйонів і мільйонів, увійшла до житія кожної людини, кожної європейської оселі. Друга світова війна стала чи не головною подією минулого століття, демонструючи як ницість, так і велич людини. Були ті. хто разом зі своїми учнями добровільно йшли до газових камер, але ж були і ті, хто посилали людей до цих камер.

Тож можна собі уявити, як важко Європа просиналася після “коричневого марева”. Перед нею поставали болючі запитання: як могло статися те, що сталося? Що треба робити, аби фашизм ніколи не повторився?

Що ж, власне, допомогло знищити “коричневу чуму”?

Можливо, відповіді на ці запитання були такими болючими, що митці просто нездатні були чесно на них відповісти? Чи не тому вони переважно мовчали?

Однак поміж ними була людина, яка стала совістю Заходу (фактично це його друге ім’я в пресі – “Совість Заходу”), шукала шлях між фашизмом і комунізмом і створила міф, який допоміг Європі боротися, коли чума здавалася нездоланною, а боротьба з нею неможливою…

Ідеться про французького пнсьменника-екзнстенціаліста Альбера Камю, доля якого нерозривно пов’язана з усіма катаклізмами, які переживала Європа в першій половині XX ст.

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 р. неподалік невеличкого містечка Мондові, в Алжирі, тодішній колонії Франції, у родині наймита-француза та іспанки. Через рік батька не стало: він помер у госпіталі від тяжкого поранення, отриманого в битві на Марні. Що могла дати мати своєму синові, заробляючи жалюгідні копійки, прибираючи в будинках багатіїв? Зрештою, у дитинстві Камю була не лише бідність, а й дбайлива турбота оточуючих. Учителі помітили здібного хлопця, і Альбер отримав стипендію, завдяки якій зміг вступній на філософський факультет Оранського університету (1932 1936). Там він студіював давньогрецьку філософію, цікавився співвідношенням поганства й християнства, захоплювався театром. Проте треба було ще на щось жити, і юнаку довелося дуже багато працювати: продавцем, дрібним службовцем. писарем. Звичайно, такий ритм життя не міг не підірвати здоров’я письменника. Разом з університетським дипломом він отримав сухоти.

30-і роки XX ст. – бурхливий час напередодні Другої світової війни, а точніше пауза поміж двома світовими війнами. І молодші філософ опиняється в самому вирі суспільного життя. Він один з ініціаторів створення Театру праці, певний час очолював Алжирський будинок культури, вступив, а потім вийшов із комуністичної партії, активно працював в алжирському комітеті сприяння Міжнародному рухові на захист культури від фашизму, багато друкувався в “лівій” пресі й почав серйозно займатися літературою.

В історії французької літератури особливі – місце належить письменникам-моралістам, які у своїх творах порушували філософські проблеми суті людської природи: М. Монтеню, Ф. де Ларошфуко, Вольтеров і, Ж.-Ж. Руссо. Саме цю лінію продовжив у своєму мистецькому доробку А. Камю. У повістях, романах і есе йому вдалося відтворити складний шлях духовного пошуку європейського інтелігента середини XX ст. Він сам, а за ним і його герої, пройшли звивистими дорогами пошуку істини. У 1940 р. Камю переїздить до Франції. Це були недобрі часи т. зв. “дивної (або “сидячої”) війни”1 та її ганебного наслідку – національної катастрофи Франції. Камю разом з армією покинув Париж і згодом повернувся до Орана. Саме там він дописав філософський твір “Міф про Сізіфа” і почав працювати над романом “Чума”. Восени 1941 р. письменник повертається до Франції і стає учасником руху Опору, бере участь у підпільній організації “Комба”.

Для того щоб зрозуміти все значення його вчинку, потрібно уявити світовідчуття європейця наприкінці 1941 p.: фашистські полчища захопили не лише всю Європу, домінували не тільки в Африці, а й стояли під Москвою. Нацистські офіцери бачили московські будинки в польові біноклі, а в кишенях своїх шинелей намацували квитки-запрошення на парад вермахту, що був уже призначений на Красній площі зразу після “неминучого” падіння столиці СРСР. Якщо ж до цього згадати про страхітливі “методи роботи” фашистського гестапо з усіма, хто чинив спротив гітлеризму, то вчинок письменника набуває ще більшого значення. Проте хіба “розсудлива” людина в цій ситуації виступила б проти сили, яка вже фактично перемогла? На такі запитання вже після перемога над гітлеризмом Камю відповідав: “Просто я себе ніде більше й не уявляв. Я думав і досі думаю, що не можна ставати на бік концтаборів”. Отже, у цій “межовій ситуації” вибором Камю-людини став його вступ до руху Опору фашизму.

А відповіддю Камю-письменника стало його відоме есе “Міф про Сізіфа” (1942), яке було написане протягом 1940-1941 pp.. коли Німеччина захопила Францію.

Античний образ Сізіфа, який приречений піднімати на гору величезний камінь, котрий щоразу зривається вниз, у творі Камю перетворюється на багатозначну алегорію, що має в літературній критиці та філософії чимало тлумачень. У 1943-1944 pp. у підпільній пресі з’явилися “Листи німецькому другові”, що відкидали будь-яке, у тому числі й абстрактно-філософське, виправдання фашизму. Приблизно в той же час була написана п’єса “Калігула” (1944), присвячена проблемі зла і влади, що засвідчила ще й драматургічний талант Камю.

1 “Динна війна” з 03. 09. 1939 р. по 10. 05. 1940 р. англо-французькі війська із німцями майже не воювали. Тому гітлерівська Німеччина мала час перегрупувати сили й захопити Францію, примусивши її головнокомандування підписати акт про капітуляцію, причому в тому самому вагончику, де колись підписувалися акт про капітуляцію Німеччини в Першій світовій війні. Реванш здавався абсолютним!

Проте основною книжкою про фашизм став роман “Чума” (1947), де письменник прагнув за допомогою алегоричного образу чуми відтворити обстановку задухи та атмосферу небезпеки, яку приніс фашизм.

Повоєнна ситуація у світі поставила перед людиною більше запитань, ніж дала відповідей. Колишні союзники ставали ворогамии, а до жахів фашистських таборів долучилися жахливі розповіді про сталінський ГУЛАГ1. Коли Камю спостерігав за паризьким повстанням 1944 p., що визволило столицю Франції від фашизму, йому здавалося, що він присутній при “родових переймах революції”. Навіть газета “Комба”, головним редактором якої був тоді письменник, вийшла з девізом “Від Опору до Революції!”. Та швидко захоплення революцією не витримало аналізу філософа. У своєму творі (що його називали то есе, то памфлетом) “Бунтівна людина” (1951) Камю-філософ доходить висновку, що будь-яка революція неодмінно закінчується диктатурою, а “Прометей обов’язково вироджується в Цезаря”. Вихід – лише в перманентному бунті, який відкидає владу, уособлення насильства й несправедливості. Значна частина лівої інтелігенції не прийняла філософських висновків А. Камю, а переважна більшість зрозуміла його: відкинувши фашизм, той не хотів іти до комунізму.

У 1957 р. письменник став наймолодшим лауреатом Нобелівської премії. Цікавим був традиційно стриманий висновок Нобелівського комітету про Камю: “За величезний внесок у літературу, який полягає у висвітленні значення проблем людського сумління”. У Нобелівській лекції письменник наголосив про зв’язок своєї творчості з проблемами сьогодення.

Наприкінці 1950-х років А. Камю переживав творчу кризу, вийти з якої не встиг. Його життя обірвала автомобільна катастрофа 4 січня 1960 р. На місці трагедії знайшли рукопис роману “Перша людина”, який (після підготовки рукопису його донькою Катрін) був надру

1 ГУЛАГ – (рос.) Главное управление лагерей. Порівняйте назву відомого твору О. Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”.

Кований у 1994 p., 125 тисяч примірників роману були продані протягом двох тижнів. Як тут не згадати славнозвісне булгаковське: “Рукописи не горять!”?..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Альбер КАМЮ (1913-1960) – З ЛІТЕРАТУРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст