Фрагменти з оповідання А. Гріна

Іграшка

В один із прекрасних осінніх днів, повних світлої холодної замисленості, неяскравого сяйва сонця й жовтих, безшумно падаючих листів, я гуляв у міському саду. Алеї були порожні, пахнуло пріллю, земляною вогкістю; у багрянці листя світилося чисте блакитне небо. … Повернувши з алеї на вузьку криву стежку, я помітив двох хлопчат, що присіли навпочіпки в густій високій траві… Один, постарше, років, імовірно, дванадцяти, круглоголов і низенький, виглядав сильним, задерикуватим здорованем, рум’яний і засмаглий. Інший тоненький, високий,

із блідою виснаженою особою й відстовбурченими вухами… Одягнені були обоє вони в літні гімназичні блузи й білі формені кашкети…

Старший хлопчик зігнувся, стругаючи щось перочинним ножем, і я побачив два невисоких коли, що стирчали із землі дуже близько друг до друга. Верхні кінці їх з’єднувалися короткими, прибитими цвяхами поперечиною. Відразу позад блідого хлопчати валялася брудна зім’ята ганчірка…

Гимназистик скінчив стругати й устав. У руках у нього був товстий загострений шматок дерева. Він застромив його в землю між вертикально, що стирчать колами, взяв мотузку й міцно акуратно

зав’язав один її кінець навколо тільки що уткнутого кілочка. Інший кінець спустив через поперечину, і я побачив… петлю.

“Готово, Синицин! – сказав здоровань і… додав урочистим, сухим голосом: – Уведіть злочинця!”

И отут я зробився свідком несподіваної огидної сцени. Брудна ганчірка виявилася мішком. Синицин витрусив його, і на траву, безпомічно розставляючи малюсінькі тремтячі лабети, вивалилося сліпе кошеня. Він валандався,

Тикався головою в траву й жалібно, тонко скиглив, тремтячи всім тільцем

…”Він думає, що ми його виправдаємо, – сердито відгукнувся Буланов, вистачаючи кошеняти поперек тулуба. – Адже всі злочинці перед смертю причиняються, що вони не винуваті”…

Моя поява збентежила маленьких катів… Але йти я не збирався. “Що це у вас? Гойдалка?” Буланов раптом зненацька й голосно пирснув, почервонівши, як вишня… Синицин відкашлявся й простягнув тужливим, благаючим голосом: “Це… це… чи бачите… от… шибениця… Ми хотіли пограти… от… а…” …Буланов підтримав його. “Так, нічого, – равнодушно процідив він. – … Граємо. А вам що? Може бути, битися думаєте? – продовжував Буланов. – Так не наривайтеся, у мене рогатка в кишені”. … “Зовсім не хочу битися. А от навіщо ви хотіли кошеня повісити?” – “А вам що?” – квапливо заговорив Синицин. “Кошеняти залишіть, – сказав я. – Шкода. Киньте цю витівку!”

Діти мовчали. … Нарешті, гніваючись і червоніючи, Буланов сказав: “Людей можна, а кошеняти – немає?” – “И людей не можна”. – “Дядько говорить – можна, – заперечив хлопчик, оглянувши мене критичним поглядом, і додав: – Він розумніше вас. Він за кордоном був”.

Заперечення ставали марними. Авторитет дядька остаточно знищував мене в очах моїх супротивників. … Я вдарив ногою мініатюрну шибеницю, і вона розсипалася. Гимназистики, оторопівши, пустилися бігти із всіх ніг, кинувши напризволяще кошеняти, мішок і невикористану мотузку. …

Я звернув їх у втечу, але чи був я переможцем?

Приведіть обгрунтовану відповідь на питання оповідача

Відповідь

Текст А. Гріна

Ні, тому що вони залишилися при своєму яснім і логічному переконанні:

Якщо можна людей, то кішок – тим більше… Враження дитинства… Яка їхня доля?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Фрагменти з оповідання А. Гріна

Categories: Нові твори

Links