Ф. И. Тютчев один з найбільших російських поетів
У середині 50х років ХІХ століття в некрасовском “Сучаснику” було опубліковано понад сто віршів Федора Івановича Тютчева. Його перші добутки, надруковані в альманахах і журналах 20-30х років XIX століття, у тому числі й в “Сучаснику”, що видавався Пушкіним, залишилися не оціненими широкою публікою
Літературна слава прийшла до Тютчева на шостому десятці років його життя. В одній зі своїх статей Некрасов назвав Тютчева “першорядним поетичним талантом”, а Добролюбов охарактеризував його як поета, якому “доступні… і пекуча
Літературна спадщина Тютчева невелико по обсязі, але Фет у написі на збірнику віршів Тютчева справедливо сказав:
Муза, правду дотримуючи, От ця книжка невелика Дивиться, і на вагах у їй Томів премногпх тяжчай
Ф. И. Тютчев – один з найбільших російських поетів ліриків, поет мислитель. Його кращі вірші й зараз хвилюють читача художньою пильністю поета, глибиною й силою думки. На всій Творчості Тютчева лежить печатка складності, болісних роздумів
Печатка роздвоєності лежить і на любовній ліриці Тютчева. З одного боку, любов і рє “очарованье” – це “життя ключ”, це “чудесний полон”, “чистий вогонь”, “сполучник душі з душею рідний”; з іншого боку, любов представляється йому “буйною сліпотою”, “боротьбою нерівної двох сердець”, “двобоєм фатальним”, у якому
Ми те всього вірніше губимо Що серцю нашому милею
Одне із самих чудових явищ російської поезії – вірші Тютчева про чарівну російську природу. Природа в його віршах завжди одухотворена, мислить, почуває, говорить:
Не те, що мнете ви, природа – Не зліпок, не бездумний лик. У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову
“Душу”, життя природи поет прагне зрозуміти й запам’ятати у всіх її проявах. З дивною художньою спостережливістю й любов’ю, олюднюючи життя природи, Тютчев створив незабутні поетичні картини “осіни первісної”, весняної грози, літнього вечора, нічного моря, ранку в горах. Прекрасним зразком такою глибокого, проникливого зображення миру природи може з’явитися опис літньої бури:
Як весел гуркіт літніх бур, Як під незримою п’ятої Коли, здіймаючи порох летучий, Лісові гнуться велетні; Гроза, що нахлинула хмарою, Тривожно нарікають їхньої вершини, Збентежить небесну лазур. Як радячись меж собою,- И необачно безумно И крізь раптову тривогу Раптом на діброву набіжить, Немолчно чутний пташиний свист, И вся діброва затремтить И де перший жовтий аркуш Широколиственно й галасливо… Крутясь, злітає на дорогу
Всі а природі представляється поетові живого, повним глибокого значення, все говорить із ним “зрозумілим серцю мовою”.
Образами природи він виражає свої таємні думки й почуття, сумніви й болючі питання:
Незворушний лад у всім Звідки, як розлад виник? Созвучье повне в природі, И отчого ж у загальному хорі Лише в нашій примарній волі Душу не те співає, що море, Розлад ми з нею усвідомимо. И нарікає мислячий очерет?
(2 votes, average: 4.00 out of 5)