Тютчев – поет-філософ

Філософія й поезія близькі один одному, адже орудиїм, за допомогою якого створюється й віршована строфа, і філософський трактат, служить людська думка. В античні часи великі філософи, такі як Аристотель і Гесиод, викладали свої філософські міркування у формі віршів, тим самим демонструючи силу й изящесту думці. Аристотель, якого називають батьком багатьох наук, був також автором праць по поетиці. Це говорить про те, що поетичне сприйняття дійсності может з’єднуватися з філософськими пошуками істини. Поет, що піднімається над повсякденними

проблемами й проникає в найглибші питання буття, прагне до самої суті нашого існування – до пізнання жизні людської душі в навколишньому світі Саме таким поетом для нас є Федір Тютчев.

Його творчість доводиться на другу половину XIX століття, коли в Росії формувалася література, що увесь світ назве золотим століттям російської поезії, “олімпійською лірикою”. Дослідники поетичної спадщини Тютчева відносять його до поетів романтичного напрямку, потому що його лірика завжди відсторонена від будня й звернена до вічності, у відмінність, наприклад, від Некрасова, которого цікавило соціальне середовище й

моральні вопроси. Поезія може відображати різні сторони життя, і лірика Тютчева має свою специфіку – проблематика віршів цього поета носить філософський характер. Якщо досліджувати лірикові Федора Тютчева, то можна помітити, що найважливішою проблемою для нього є проблема єднання людини із природою, а також проблема розладу сней. У ранній період творчості поета хвилює питання взаимопонимания між людьми.

Адже якщо дві думаючих людських істоти, наділених розумом і мовленням, не в силах прийти до згоди, те як знайти взаимопонимание з навколишнім світом, що не володіє спосібностью до розмови? Як серцю висловити себе? Іншому як зрозуміти тебе? чиЗрозуміє він, чим ти живеш? Думка виречена є неправда.

(“Silentium!” ) Автор доходить висновку, що слова не тільки не способствуют розумінню, вони, навпаки, тільки запутивают, адже та сама фраза може бути по-різному понята різними людьми. Звідси й народжується рядок у форме афоризму – “думка виречена є неправда”.

Почуття й мрії людин може зберігати глибоко у своїй душі, але якщо він хоче висловити їх, те повинен бути готів до того, що суєта життя додасть їм інший зміст, і, может бути, що хвилює душу думка здасться собеседнику банальної: “чарівний-чарівну-чарівне-чарівна-таємничо^-чарівні” думи може оглушить “зовнішній шум” (“Silentium!”). Таким чином, Тютчев ще замолоду намагався у своїх віршах підняти один із ключових философских питань – як можна передати думка іншій людині, не спотворивши її змісту й не втративши почуття, вложенного в цю думку. Тютчев намагається розкрити проблему взаимопонимания на вищому рівні – філософському, він шукає корінь зла й знаходить його в споконвічному розладі людини із природой, з мирозданьем. Людина, як зрозумів Тютчев, не ділдружин покладатися тільки на зовнішню форму речей і на слова.

Земний мир людини занадто віддалився від божественного миру, людина не розуміє закони Всесвіту й тому страждає, почуваючи себе самотньо й незахищене, не відчуваючи, як природа піклується про нього (“Свята ніч на небокрай зійшла”). Але якби людські существа звернулися до природи, прислухалися до “голосу матері”, те вони знайшли б спосіб спілкуватися з навколишнім світом на особливій, зрозумілій і доступній всій мові: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик – У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов. У ній є мова… ( “Не те, що мнете ви, природа…

” ) Тютчев жагуче протестує проти тих недалеких личностей, які прагнуть бачити у всім лише випадокное збіг, імовірний подія або, навпаки, сваволя винятково людської волі. Такі люди, відповідаючи на запитання, звідки на деревах листя і як пророззується плід у материнському чреве, ніколи не скажуть про силу матінки-природи, про розумний божественний світ, про гармонійний початок у Всесвіті. У другій половині й наприкінці XIX століття світськими розумами Європи й Росії володіли нові радикальні ідеї: теорія походження видів на землі завдяки процесу еволюції, що пізніше сформулював английский натураліст Чарльз Дарвін.

Цей момент надзвичайно філософський, адже мова йде про боротьбу почав миру – матерія й дух, що з них первісне? Для Тютчева відповідь очевидна, він з усією переконаністю говорит через свою поезію про душ природи як про початок усього, у тому числі як про джерело життя самого человека. Автор у програмному вірші “Не те, що мниті ви, природа… ” порівнює скептиків з каліками, не здатними розрізняти не те що голос тонкого миру, але й найпростіші й природні для кожного речі, такие, як голос матері: Не їхня провина: зрозумій, коли може, Органа життя – глухонімий!

На жаль, душі в ньому не стривожить И голос матері самої! Тютчев геніально передбачав на багато років уперед торжество матеріалістичних теорій, що ведуть человечество від найважливіших питань. Він немов би хотів перешкодити надмірному захопленню людей матіриальним і вказував у своїй поезії на існування тонкої гармонії у світі природи, загадку якої человек зобов’язаний намагатися розгадати.

Розлад з матір’ю-природой Тютчев, мабуть, приймав як трагічну оплошность, що виникла від нерозуміння законів природи. В останні роки творчості поета відвідала думка, которую він сформулював у формі філософської мініатюри: Природа – сфінкс. І тим вона верней Своєю пробою губить людини, Що, може статися, ніякий від століття Загадки немає й не було в їй. Бути може, Тютчев, придивившись до життя, відкрив для себе, що головна причина розладу людини й природи – загадка природи – існує, як і міфическое істота сфінкс, лише в уяві людей. Для чуйного читача, що думає людини це дає вдихновение й надію, що гармонія можлива, як і чувствовал це великий поет


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тютчев – поет-філософ

Categories: Твори з української літератури

Links