Еволюція жанру елегії у творчості Пушкіна

Творчості Пушкіна властиво рідка розмаїтість жанрів, причому для кожного з них він створив свій еталон. Однак сама ця розмаїтість, відсутність чітких правил розхитувало строгу жанрову систему. Жанр втратив свою строгість, перестав бути пов’язаним з нормами певного літературного напрямку.

Жанр у поезії Пушкіна втрачає свою строгу самостійність і обмеженість. Для Творчості поета стає можливим сполучення в межах одного добутку різних жанрів. Таке взаємозбагачення й взаємопроникнення жанрів вело до розширення тематики й ідейного змісту

віршів, але при цьому знищувало строгу жанрову систему. Вірш ставав просто текстом, що містить риси багатьох жанрів, і тому його не можна віднести строго до жодного їх їх.

Елегія – один з найпоширеніших серед романтиків жанрів. Це вірш смутного змісту, що складає із двох частин: опису природи й міркувань ліричного героя. У творчості Пушкіна жанр елегії перетерплює також складну еволюцію, хоча, незважаючи на різноманіття тим, для всіх елегій характерної є заглибленість ліричного героя в себе, у мир своїх переживань і ілюзій, звертання до своїх переживань і мрій, як правило, недосяжним.

Еволюція жанру

визначається еволюцією творчого методу поета – втіленням у добутку характерних рис того або іншого напрямку.

А. С. Пушкін у своїй творчості з’явився гідним продовжувачем перших російських романтиків. Він не приховував своїх пристрастей і того факту, що виріс на цій літературі. Неодноразово він називав Жуковського – главу російського елегійного романтизму – своїм учителем. Особливо чітко простежується вплив Жуковського на молодого поета в початковий період творчості, у ліцейські роки, у період становлення жанру елегії у творчості Пушкіна.

В елегіях цього часу переважає любовна тематика. Сльози, сум, меланхолія, спогади – все це нерозривно пов’язане із цим почуттям:

Я сльози ллю; мені сльози утешенье;

Моя душа, полонена тугою,

У них гірке знаходить наслажденье.

(“Бажання”, 1816)

Проте любов сприймається як щастя, як почуття, що робить людину добріше, сострадательнее до прикростей інших. Однак у світі людей любов обов’язково пов’язана з розлукою, борошнами й слізьми:

Мені дорого любові моєї мученье –

Пускай умру, але нехай умру люблячи!

(“Бажання”, 1816)

Ліричний герой покоряється долі, долі, що віднімає любов і який знову штовхає його в неволю любові:

Але я мовчу; не чутне ремство мій…

(“Бажання”, 1816)

В елегіях Пушкіна з’являються стійкі вираження, образні кліше, характерні для сентиментальної й романтичної поезії. Пушкіна використовує багато абстрактних понять, далеких від реальної дійсності:

Уж немає неї!.. До сладостной весни

Попрощався я із блаженством і з душою.

(“Осінній ранок”, 1816)

Виникає й мотив надії на здійснення бажань:

Коли ж вечернею порию

И мені відкриється вікно?

(“Вікно”, 1816)

Обов’язковим мотивом стає й мотив розчарування:

Даремний серця лемент!..

…Безвір’я одне,

По життєвому шляху в мороці вождь сумовитий,

Тягне нещасного до хладных врат могили.

(“Безвір’я”, 1817)

Під час південного посилання Елегія стає основним жанром у творчості А. С. Пушкіна. Виникають постійні поетичні образи: море, хвилі, небо, зірки й т. д.

Зірка сумна, вечірня зірка!

Твій промінь посріблив зів’ялі рівнини,

И дрімаюча затока, і чорних скель вершини.

Люблю твоє слабке світло в небесній височині…

(“Рідіє хмар летуча гряда”, 1820)

Мотив розчарування й у ці роки пронизує лірикові Пушкіна. Ліричний герой разочаровывается в минулому:

Шукач нових вражень,

Я вас біг, отечески краю;

Я вас біг, вихованці насолод,

Хвилинної младости хвилинні друзі…

(“Згасло денне світило”, 1820)

Поет шукає мета в житті, зміст свого існування, але не знаходить його навіть у самому собі:

Я пережив свої желанья,

Я розлюбив свої мрії;

Залишилися мені одні страданья,

Плоди серцевої порожнечі.

(“Я пережив свої желанья”, 1821)

У жанрі елегії часто присутня й образ дороги, що втілює в собі мотив изгнанничества, втечі. Самітність, відчуженість від миру людей – природний стан ліричного героя романтичних добутків. Воно пов’язане з особливостями романтичного світогляду. Изгнанничество – одна із граней самітності, воно властиво не тільки ліричному героєві віршів, але часом і самому авторові.

1823 рік є переломним у творчості Пушкіна: він приходить до переконання, що воля можлива лише як внутрішня свобода особи. Воля стала головною метою його творчості; її духом пронизані всі його вірші. Можливість “хоч одному створінню волю даровать” – велике щастя, як заявляє поет у вірші “Пташка” (1823). Але “дарунки волі” ні до чого людям з невільною свідомістю (“Волі сівач пустельний”, 1823). Народ “без честі” приречений на “ярмо із гремушками так бич”.

Елегія “До моря” (1824) завершує романтичний період творчості Пушкіна. Море персоніфікується, поет звертається до нього як до живої істоти. Для Пушкіна море – символ абсолютної волі. Тут ми вже бачимо, як елегія поступово втрачає свою жанрову замкнутість. У ній є реалістичні деталі. У цьому вірші ми зустрічаємо сполучення таких жанрів, як послання й елегія. Жанр послання проявляється вже в самій назві вірша, а зміст залишається чисто елегійним.

В елегії немає двох конкретних частин: опису природи й міркування ліричного героя взаимопроникают. Спочатку море з’являється перед нами в традиційно романтичному дусі: воно символізує життя людини, його долю, боротьбу за виживання. Потім картина конкретизується: море пов’язане з долями великих особистостей – Байрона й Наполеона.

У цьому вірші відбувається прощання поета з романтизмом, з його ідеалами. Пушкіна поступово звертається до реалізму. У двох останніх рядках елегії море перестає бути романтичним символом, а стає просто пейзажем.

Таким чином, у більше пізній творчості Пушкіна затверджується синтетичний жанр, у якому поряд із традиційними елегійними мотивами присутні елементи послання, з’являється соціальна й філософська проблематика.

Прикладом може служити вірш ” Село “, написане ще в 1819 році. Це добуток уже не пасивного романтизму, воно наповнено пафосом цивільної лірики.

Композиційно елегія складається із двох яскраво виражених частин. Однак частини розділені не по предметі опису, а по побудові й по пафосі. Перша частина – це ідилія, композиційне ядро якої становить сентиментальний пейзаж. Тут є присутнім типово романтичний мотив втечі поета на лоно природи, протиставлення духовно вільного життя “на лоні щастя й забвенья” несвободі світських оковів:

Я тут, від суєтних оковів звільнений…

Друга частина – політичний памфлет. Настрій різко міняється, вірш здобуває викривальний характер. Пушкіна традиційний жанр елегії насичує гострою соціальною тематикою. Таким чином, контрастне протиставлення краси природи й реального життя села обумовлено жанровим контрастом (ідилія й памфлет). У фіналі поет міркує про роль поезії в суспільстві, про своє призначення.

Багато хто з віршів, які Пушкін зараховував до елегій, одержували підзаголовок “уривок”. Цим поет хотів підкреслити відступ від традиційної жанрової приналежності, указати на відкритість ліричного задуму, фрагментарність і жанрову незавершеність вірша. Ліричний фрагмент дає максимальну волю, демонструючи відмову автора від усякого жанру.

Таким чином, ми бачимо, що Пушкін швидко переріс своїх учителів, він став розвивати жанр елегії, уводячи в нього свої елементи