Есе про трагічний кінець життя Гумилева
Перш ніж розповісти про трагічне завершення життя Гумилева, приведемо тут зі спогадів сучасників, що добре знали його, опису зовнішності Гумилева й враження, що він робив на знакомившихся з ним. Вони багато в чому збігаються, але кожне з них вносить і якусь свою риску й доповнює інші. Н. А. Оцуп, що був на вісім років моложе Гумилева, відносить свій перший спогад про Гумилеве до 1901 року (але якщо, як він пише, Гумилев тоді вже вчився в Царскосельской гімназії разом зі старшим братом Оцупа, це повинне було бути не раніше 1903 року). Оцуп пише: И все-таки
Сильно подовжена, начебто витягнута нагору голова, косі очі, важкі повільні рухи, і до всьому дуже важкий догана, – як не запам’ятати! В іншім місці, цитуючи рядок Гумилева про себе з вірша “Пам’ять” (“Найперший: некрасива й тонкий”) Оцуп писав: “Так, він був некрасивий. Череп звужений догори, начебто витягнутий щипцями акушера. Гумилев косив, ледве – ледве шепелявив…” Невістка Гумилева, що познайомилася з ним в 1909 році, так описує його, підкреслюючи скоріше привабливі,
Псував його й недолік мовлення: Микола Степанович погано вимовляв деякі букви, якось особливо помітно шепелявив… до небагато більше, пізньому часу ставиться перша зустріч із Гумилевим г-жи Неведомской, що дає дуже барвисту замальовку поета: На веранду, де ми пили чай, Гумилев увійшов із саду; на голові – феска лимонних кольорів, на ногах – лимонні носки й сандалії й до цьому російська сорочка… У нього була дуже незвичайна особа: не те Би-Ба-Бо, не те Пьеро, не те монгол, а очі й волосся світлі. Розумні, пильні очі злегка косять
При цьому церемонний^-церемонні-підкреслені-церемонні манери, а очі й рот злегка посміхаються; відчувається, що йому хочеться созорничать і подшутить над його добрими тіточками, над цим чаюванням з варенням, з розмовами про погоду, про збирання хлібів і т. п. До останніх років життя Гумилева ставляться спогади покійного В. Ф. Ходасевича й И. В. Одоевцевой.
Ходасевич лише мимохіть говорить про зовнішність Гумилева у зв’язку із враженням щиросердечної молодості, що той зробив на нього (вони вперше зустрілися в 1918 році, але по-справжньому познайомилися в 1920 році й один час були сусідами по кімнатах у Будинку Мистецтва): Він був дивно молодий душею, а може бути й розумом. Він завжди мені здавався дитиною. Було щось дитяче в його під машинку стриженій голові, у його поставі, скоріше гімназичної, чим військової… Ходасевич яскраво намалював також картину появи Гумилева на одному вечорі в тодішньому голодному й холодному революційному Петрограді: Боже мій, як одягнена ця юрба! Валянки, светри, потерті шуби, з якими неможливо розстатися й у танцювальному залі
И от, з належним запізненням, є Гумилев під руку з дамою, що тремтить від холоду в чорному платті із глибоким вирізом. Прямій і гордовитий у фраку, Гумилев проходить по залах. Він мерзне від холоду, але велично й люб’язно розкланюється праворуч і ліворуч. Розмовляє зі знайомими у світському тоні… До того ж приблизно часу ставиться спогад Ирини Одоевцевой, тоді починаючої поетеси, що вперше побачила Гумилева в студії “Живе Слово”: Високий, узкоплечий, в оленячій досі, з білим малюнком по поділі, що колихався навколо його довгих, худих ніг. Ушастая оленяча шапка й строкатий африканський портфель надавали йому ще більш незвичайний вид… Отож він який, Гумилев! Важко уявити собі більше некрасивого, більше особливої людини. Усе в ньому особливе й особливо некрасиве. Довгаста, немов витягнута нагору голова, з непомірно високим плоским чолом. Волосся стрижені під машинку, невизначеного пегого кольори. Рідкі, начебто міллю труєні брови. Під важкими століттями зовсім плоскі, що косять очі. Попелясто-сірі кольори особи, вузькі, бліді губи. Посміхався він теж зовсім особливо. У посмішці його було щось жалюгідне й у той же час лукаве. Щось азіатське. Від “ідола металевого”, з яким він порівнював себе у віршах:
Я злюся, як ідол металевий Серед порцелянових іграшок Але посмішку його я побачила набагато пізніше. У той день він жодного разу не посміхнувся…
В 1921-22 роках пам’яті Гумилева присвячувалися вечори, кружок “Звучна Раковина” приготував присвячений йому збірник віршів. В 1922 році виходили ще в Росії збірники віршів Гумилева і його переклади, у тому числі посмертний збірник віршів з передмовою Г. Іванова, доповнена в 1923 році. В 1923 році вийшов, також з передмовою Г. Іванова, збірник статей Гумилева “Листа про російську поезію”. В 1922 році драма Гумилева “Гондла” була поставлена на петроградській сцені. Вона мала успіх, і на першому поданні з публіки стали кричати: “Автора! Автора!” Після цього п’єса була знята срепертуара.
Тут не місце говорити про вплив Гумилева на ряд молодих післяреволюційних поетів (наприклад, на Багрицкого, на Антокольського): про цей вплив багато й тоді й потім писалося в радянській пресі. Про вплив акмеизма на радянську поезію писав ще в 1927 році поет Віссаріон Саянов і навіть в 1936 році про це говорив відомий критик – комуніст А. Селивановский, що загинув наприкінці тридцятих років при чищеннях опозиції. Із часом однак навколо імені Гумилева утворилася завіса мовчання. Але читачі й шанувальники в нього залишалися. Вірші його поширювалися в рукописі, заучувалися напам’ять; по його рядках, говорячи словами поета Миколи Моршена, що виросло під радянським режимом і оказавшегося в еміграції під час війни, дізнавалися один одного одновірці
Про сприйняття Гумилева подсоветским читачем розповість в одному з наступних томів нашого видання Б. А. Філіппов; я ж обмежуся тим, що розповім один відомий мені особисто випадок і казку небагато про ознаки, що з’явилися в самий останній час, можливої реабілітації Гумилева, як поета, у СРСР. В 1956 році один мій знайомий, оказавшийся в Москві, бродячи серед лотків букіністів, запитував немає чи в них на продаж віршів Гумилева. Один букініст запропонував йому єдиний збірник, що у нього був – “Порцеляновий павільйон”. На питання мого знайомого про ціну відповідь була: “70 рублів” (тобто біля семи доларів).
Мій знайомий помітив, що це дороговато саме за цей збірник. У цей час над вухом його, “з публіки”, пролунав басовитий голос: “За Гумилева ніщо не дороге!” У саме останнім часом ім’я Гумилева стало знову згадуватися в радянській пресі. В “Літературній Газеті” у лютому 1962 року відомий критик В. Перцов писав про те, що в багатьох молодих радянських поетів “останнього заклику” відчувається “загострена увага до творчості таких поетів, як Інокентій Анненский, О. Мандельштам, Н. Гумилев”. Згадуючи про те, що радянський читач недавно одержав вірші Марини Цветаевой (а Анненского він одержав ще до того), радянський критик як би натякав, що тепер черга за Мандельштамом і Гумилевим. Інший, не менш відомий радянський критик, Корнелій Зелінський, у минулому сам принадлежавший до поетичного авангарду, у статті, поки що надрукованої, щоправда, тільки в іноземному виданні, називав Гумилева прекрасним поетом і проводив паралель між ним, учасником контрреволюційної змови, і французьким поетом Андрэ Шенье, гільйотинованим якобінцями. У цих словах теж можна було доглянути натяк на те, що настав час зняти заборона з Гумилева. Березень 1962 р. Кублановский Дмитро
(1 votes, average: 5.00 out of 5)