Останні роки творчості Гумилева

У травні 198 року Гумилев уже був у революційному Петрограді. У тому ж році відбулося його розлучення з А А. Ахматовій, а в наступному році він женився на Ганні Миколаївні Энгельгардт, дочки професора-орієнталіста, що С. К. Маковский охарактеризував, як “гарненьку, але розумово незначну дівчину”. В 1920 році в Гумилевих, за словами А. А. Гумилевой, народилася дочка Олена. Про її долю, як і про долю її матері, мені ніколи не доводилося зустрічати ніяких згадувань

Що стосується сина А. А. Ахматовій, то він у тридцятих роках здобував собі репутацію

талановитого молодого історика, причому спеціальністю своєї він начебто вибрав історію Середньої Азії. Пізніше, при обставинах дотепер до кінця не з’ясованих, він був арештований і засланий. Зовсім недавно в журналі “Новий Мир” (1961, № 12) серед надрукованих там листів покійного А. А. Фадєєва було надруковано і його звертання в радянську Головну військову прокуратуру, позначене 2 березня 1956 року, тобто за два місяці до самогубства Фадєєва

Фадєєв направляв :у прокуратуру лист А. А. Ахматовій і просив “прискорити розгляд справи” її сина, указуючи, що “у справедливості його ізоляції сумніваються відомі

кола наукової й письменницької інтелігенції”. Своє звертання Фадєєв закінчував наступними словами: При розгляді справи Л. Н. Гумилева необхідно також урахувати, що (незважаючи на те, що йому було всього 9 років, коли його батька Н. Гумилева вже не стало) він, Лев Гумилев, як син Н. Гумилева й А. Ахматовій завжди міг представити “зручний” матеріал для всіх кар’єристських і ворожих елементів для зведення на нього будь-яких обвинувачень. Думаю, що є повна можливість розібратися в його справі об’єктивно.

Хоча до іншим відразу надрукованим листамам якимось С. Преображенським дані пояснювальні коментарі, це у відомому змісті безприкладне звертання Фадєєва, що він підписав своїм званням депутата Верховної Ради СРСР, залишено без усякого пояснення. Відомо, однак, що незабаром після цього Л. Н. Гумилев був звільнений з “ізоляції” (як делікатно виразився Фадєєв) і став працювати в азіатському відділі Ермітажу. В 1960 році Інститутом Сходознавства при Академії Наук СРСР була випущена солідна праця Л. Н. Гумилева по історії ранніх гунів (“Хунну: Середня Азія в древні часи”). Але в 1961 р. закордон дійшли слухи (може бути, і невірні) про новий арешт Л. Н. Гумилева.

Повернувшись у Радянську Росію, Н. С. Гумилев занурився в тодішню гарячкову літературну атмосферу революційного Петрограда. Як багато інших письменників, він став вести заняття й читати лекції в Інституті Історії Мистецтв і в різних виниклим тоді студіях – в “Живому Слові”, у студії Балтфлота, у Пролеткульті. Він прийняв також близьку участь у редакційній колегії видавництва “Всесвітня Література”, заснованого по почині М. Горького, і разом з А. А. Блоком і М. Л. Лозинским став одним з редакторів поетичної серії

Під його редакцією в 1919 році й пізніше були випущені “Поема про старого моряка” С. Кольриджа в його, Гумилева, перекладі, “Балади” Роберта Саути (передмова й частина перекладів належали Гумилеву) і “Балади про Робін Гуде” (частина перекладів теж належала Гумилеву; передмова було написано Горьким). У перекладі Гумилева з його ж короткою передмовою й введенням ассириолога В. К. Шилейко, що став другим чоловіком А. А. Ахматовій, був випущений також вавилонський епос про Гильгамеше. Разом з Ф. Д. Батюшковим і К. И. Чуковським Гумилев склав книгу про принципи художнього перекладу. В 1918 році, незабаром після повернення в Росію, він задумав перевидати деякі зі своїх дореволюційних збірників віршів: з’явилися нові, переглянуті видання “Романтичних квітів” і “Перлів”; були оголошені, але не вийшли “Чуже небо” і “Сагайдак”. У тому ж році вийшов шостий збірник віршів Гумилева “Багаття”, що містило вірші 1916-1917 р., а також африканська поема “Мик” і вже згадуваний “Порцеляновий павільйон”.

Роки 1919 і 1920 були роками, коли видавнича діяльність майже повністю призупинилася, а в 1921 році вийшли два останніх прижиттєвих збірники віршів Гумилева – “Намет” (вірші про Африку) і “Вогненний стовп”.* Крім того Гумилев брав активну участь і в літературній політиці. Разом з Н. Оцупом, Г. Івановим і Г. Адамовичем він відродив Цех Поетів, що повинен був бути “безпартійним”, не чисто акмеистским, але ряд поетів відмовився в нього ввійти, а Ходасевич скінчив тим, що пішов. Відхід Ходасевича був почасти пов’язаний з тим, що в петербурзькому відділенні Всеросійського Сполучника Поетів відбувся переворот і на місце Блоку головою був обраний Гумилев.

У зв’язку із цим багато й досить суперечливо писалося про ворожі відносини між Гумилевим і Блоком у ці останні два роки життя обох, але ця сторінка літературної історії дотепер залишається до кінця не розкритої, і стосуватися цього питання тут не місце. Гумилев із самого початку не приховував свого негативного відношення до большевицкому режиму. А. Я. Левинсон, що зустрічався з ним в “Всесвітній Літературі”, де їх на два з лишком року об’єднав “загальний. праця насадження духовної культури Заходу на руїнах російського життя”, так згадував про цей час в 1922 році: Хто випробував “культурну” роботу в Совдепии, знає всю гіркоту марних зусиль, всю приреченість боротьби зі звіриною ворожнечею хазяїв життя, але все-таки цією великодушною ілюзією ми жили в ці роки, уповаючи, що Байрон і Флобер, що проникають у маси хоча б у славу большевицкого “блеффа”, плідно потрясуть не одну душу

Я зміг оцінити тоді просторість знань Гумилева в області європейської поезії, незвичайну напруженість і добротність його роботи, а особливо його педагогічний дарунок. “Студія Всесвітньої Літератури” була його головною кафедрою; тут карбував він правила своєї поетики, який охоче надавали форму “заповідей”… У суспільному нашому побуті, обмеженому засіданнями редакції, він з надзвичайною різкістю й безстрашністю відстоював достоїнство письменника. Мріяв навіть в ім’я потоптаних наших прерогатив і невід’ємних прав духу апелювати до всіх письменників Заходу; чекав відтіля порятунку й захисту

Навряд чи правильно думати, як затверджували багато хто, що справа була в “наївному” і трохи старомодному, традиційному монархізмі Гумилева. Негативне відношення до нового режиму було загальним тоді для значної частини російського інтелігентного суспільства, і воно особливо підсилилося після репресій, що пішли за замахом на Леніна й убивством Урицького, доконаним поетом Леонідом Каннегиссером. Але багатьма тоді опанував і страх. Гумилева від багатьох відрізняли його мужність, його безстрашність, його потяг до ризику й тяга до дієвості. Так само як невірно, здається, зображувати Гумилева як наївного (або що наївничає) монархіста, так само неправильно думати, що в так звану змову Таганцева він виявився замішаним більш-менш випадково. Немає підстав думати, що Гумилев повернувся навесні 1918 року в Росію зі свідомим наміром вкластися в контрреволюційну боротьбу, але є всі підстави думати, що, будь він у Росії наприкінці 1917 року, він виявився б у рядах Білого Руху

Точної народи Гумилева в Таганцевском справі ми не знаємо, і про саму цю справу відомо ще далеко недостатньо. Але ми знаємо, що з одним з керівників “змови”, професором – державознавцем Н. И. Лазаревским, Гумилев був знаком ще до від’їзду з Росії в 1917 році.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Останні роки творчості Гумилева

Categories: Твори з української літератури

Links