Есе про цікаву людину: Письменник і філософ Олександр Володимирович Мень
Під словами “духовний наставник” або, як ще в Росії говорять, “духівник”, я розумію особистість мого сучасника, моральні підвалини якого мені найбільше по душі. Таким духівником для мене є священик, письменник і філософ Олександр Володимирович Мень. Його вже немає в живих, але для мене він як живий. У важкі моменти життя я люблю дивитися на його портрет, що прикрашає обкладинку книги “Смертю смерть потоптавши”. Одна його посмішка багато чого коштує. Вона не тільки, як говорять, в усі особу, але, я б сказав, і у всю душу. У цій посмішці
Посмішка А. В. Мене – це живаючи посмішка відважної людини, людини, що не втрачає цілковитого самовладання в самих непередбачених життєвих ситуаціях. Коли я дивлюся на цю посмішку, то відчуваю, що на землі є щось більше, ніж вузьке коло життєвих інтересів, є такі духовні простори, куди всього бруду життя вхід замовлений. Бруд зрештою зникає, вичерпується, а ці простори вічні, вони залишаються з людською душею – от що я бачу в цій його посмішці…
Ліванський поет-містик Халиль Джебран писав: “Є три чудеса про брата нашім Ісусові, ще не записані в Писанні: по-перше,
Ти щедрий і милостивий був у століття свій швидкоплинний: Ти будеш мені Батько, а не Мучитель вічний Г. Державін
Один раз, интервьюируя батька Олександра Мене, журналіст задав йому питання: “Потрібно чи бути християнином? І якщо потрібно, те навіщо?” Мій духовний наставник відповів йому просто і ясно: “Отут є, мабуть, єдину-один-єдина відповідь. Він полягає в наступному: людина завжди прагне до Бога. Нормальний стан людини – у тім або іншому ступені бути пов’язаним з Вищим, з Ідеалом”.
Я вважаю, що батько Олександр Мень гідний поваги також і за те, що помітно відрізнявся широтою погляду на релігію. Він визнавав моральні цінності не тільки християнської віри, але й в інших религиях. Думаючи так, він сам піднімався в моральному відношенні над віруючими, упевненими у винятковості своїх религий.
Не випадково, я думаю, таку особистість, як Олександр Мень, висунуло на передній суспільний план час демократичних перетворень. По своїй натурі він був теперішнім демократом. Це я помітив і в його судженнях про Христю, образ якого частіше з’являється в суспільстві м’яким і навіть сентиментальним. Мень говорив: “Господь наш Ісус ніколи не був сентиментальний, і суворих облич у нього досить. Треба читати Євангеліє тільки за допомогою рожевих окулярів, щоб не чути голос: “Горі вам, книгарі й фарисеї!” або “Відійдіть від мене, прокляті, у вогонь вічний!”. Це ж не сентиментально!”
Убивство батька Мене наводить мене на болісні роздуми про наше суспільство, де усе ще панують такі страшні гріхи. Одна справа вбитий, як зараз говорять, при розбираннях людин, зовсім інше – насильницька смерть духовної особистості, що проповідує любов і добро. Убили людини, що призивав до “перемоги світла над смертю й тлінням”.
Що робити в такому світі? Як втілювати гідно завіти великих наших людей? Читати Біблію? Це завжди радив Олександр Мень. Але прийшли часи, коли Біблію видають масовими тиражами, а страшних аморальних явищ у нашім житті не зменшилося. У такі моменти тяжких роздумів я знову звертаюся до образа мого духовного наставника батька Олександра Мене й чую його голос: “И є сила, що Христос залишив на землі, що видається нам даром. Вона по-російському так і називається – благодать. Благо, що дається даром. Не запрацьовується, а даром”. Чим більше людей почують голос, що проповідує цю істину, тим, я думаю, менше буде тяжких діянь.
А сам для себе Олександр Мень визначив таке місце на землі: “Для мене віра, що я сповідаю, є християнство як динамічна сила, объемлющая всі сторони життя, відкрита до всього, що створив Бог у природі й людині. Я сприймаю віру не стільки як релігію, що існувала протягом двадцяти сторіч минулого, а як шлях у прийдешнє”. На цьому місці – священнослужителя й духовного наставника людей – він завжди буде для мене ідеалом моральності.