Покальчук Юрій Володимирович Блакитне сонце

Дзвоник у двері був різкий і довгий. Я здригнувся, вже хвилин із десять неспроможний зсунутися з мертвої крапки в оповіданні, яке нещодавно здавалось мені геть виплануваним, але з’ясувалось, коли узявся писати, сповненим численних сюжетних і психологічних дір. Я відчув себе нездарою і тупарем. Замислився над тим, що мало читаю порядної наукової і художньої літератури, дискваліфікуюсь, влізши так щільно упродовж останніх років у політичну журналістику, і мені захотілося послати справи до дідькової мами і таки, плюнувши на все, поїхати до

своїх приятелів у Сухум, де щойно закінчилась війна і люди ще хотіли щось будувати. Бодай виглядало, що там щось хотіли робити насправді, а не просто базікати, вивішувати гасла і марити про брежнєвські ковбасні часи, від яких мене й досі нудило, врешті, як і від сьогоднішніх.

Я чув, як Ольга подалась відчиняти двері, але все ще не вставав з-за столу у своїй кімнаті, хоч щиро кажучи, то мені дуже хотілося, щоби це була не сусідка з якоюсь дрібною справою чи поштарка, чи ще хтось із дурницями, а щось таке, щоби дозволило утекти від праці, яка зараз мені не вдавалась.

Ольга зайшла, усміхаючись.

– Це – Віталій, –

промовила вона. – Як хочеш?

Я хотів. Я вже знав, що вечір пропав, але був цьому радий, бо з Віталієм ніколи і ніде не бувало нудно і, гадаю, не лише мені.

З певного часу я, а пізніше й Ольга, відколи жила зі мною, знав і приймав геть непересічні перебіги його життя, його пристрасті, його біди і драми, але над усе, як і багато шанувальників його таланту, захоплювався його картинами і його особистістю, його спроможністю полонити майже кожного, хто з ним зустрічався, дивувати, вабити.

Од Віталія завжди віяло таємницею і якоюсь, сказати б, вищістю, іншим знанням, іншим баченням. Чимало знайомих шанували його, захоплювались, але не розуміли, хоч і дарували, йому його вади. Але, попри нерозуміння, він вабив, як вабить таємниця.

Це була таємниця, можна сказати, генія; а позаяк у наш час таких слів забагато для наших сучасників, тому нехай таємниця високого таланту. І драматичних почуттів, і зганьблених пристрастей, і такої долі, яку важко комусь побажати.

Хоча тепер, коли все позаду, багато хто йому заздрить: знаний маляр, один з небагатьох українських художників, яких знають у світі, багата людина, наперед куплені роботи, навіть ті, які ще не закінчені…

Я був одним з небагатьох його друзів, хто знав, що Віталієві важко заздрити, і з тих, які не відмовились від нього і в гірші його часи. Він давно не мав спокою, і невідомо було, чи колись його матиме. Може, тому малював так, тому в його картинах були і гіркота, і відчай, і тонкий ліризм, і кипуча пристрасть, й інколи страшне відчайдушшя, самогубна безвихідь, кінець, за яким або новий початок, або ніщо.

Я познайомився з ним у часи його найбільшого приниження, коли він перебував за гратами, в зоні. Я довго не вважав себе його близьким другом, хоч ми були добре знайомі. Я симпатизував йому, бував кілька разів і в нього вдома, але доволі довго зазвичай із кимось, тобто сам не насмілився піти отак от у гості до знаменитості, хоч на той час знаменитість ще була дисидентська, з доволі скандальною репутацією, невизнана, проте вже модна.

У розпалі горбачовської перебудови виникла якось у редакції однієї з київських газет розмова про колонії для неповнолітніх правопорушників. Тоді ще ніхто ніколи про таке не писав, і я зголосився поїхати і зробити матеріал про одну з таких колоній неподалік Києва.

Врешті сталося так, що їздив я туди кілька років і став на певний час ніби свого роду шефом цієї колонії і навіть почав було випускати з вихованцями такий собі рукописний літературний журнал.

Тоді я й познайомився з Олегом, відомим у зоні своїми чудовими малюнками, який став моїм головним помічником в художньому оформленні нашого журналу.

Те, що він був талановитий у малярстві, сумнівів не існувало жодних. Але цікаве було й інше. У групі підлітків, вишикуваних, скажімо, на плацу, як звичайно, уранці й увечері в однаковій сірій казенній формі, він виділявся одразу ж і статурою, і просто тим, що був гарний, але над усе виразом обличчя, яке геть не в’язалось із усім, що його оточувало.

Я розпитував про Олега у начальника колонії, у вихователів. Чомусь вони не хотіли майже нічого про нього говорити, але врешті начальник колонії розповів мені коротенько його історію. Однак дуже порадив – хочете про щось таке писати, побалакайте з ним. Олег – унікальна особистість. Ми тут маємо усього – ви ж запізнались вже з нами за цей час, і в нас, як і у кожній зоні, відбувається різне. А що з них візьмеш, коли їм від чотирнадцяти до двадцяти, і в крові бурі починаються. Ми на це заплющуємо очі, поки не стається чогось надзвичайного. То я хочу вам сказати, що ми про всіх усе знаємо. І Олег, уявіть собі, ніде, ніколи і ні з ким. От так! Ну, а далі – пробуйте з ним розмовляти! Ви серед них авторитет маєте, може, й розповість.

Я згадую оту нашу розмову з Олегом навіть зараз з якимось сумом. Чомусь шкода за тим минулим, за отими хлопцями, з якими я готував у зоні літературний журнал, та й за Олегом, яким він був тоді.

Певне, що є інші, завжди є інші на місце тих, хто відходить. І ці, були певне, такі ж різні: і не кращі, і не гірші. І зараз теж, мабуть, чимало зовсім невинних, випадково засуджених. А є і справжні злочинці. Я вже не їжджу туди кілька років, нема часу, та й все змінилось.

А все ж здається, що ті були кращі, цікавіші, жвавіші. Що з ними сталося потім?

Змінився й Олег. Минуло відтоді вже вісім років.

Згадую, як він стояв переді мною високий, стрункий, підтягнутий і усміхався. Короткий білявий чуб, гарні зуби, статура гімнаста, усмішка американського кіногероя. Але особливо вражали його очі, великі, сіро-блакитні, облямовані густими віями, вони просто зачарували, коли він дивився на вас. Вираз його обличчя видавався часом якимось, сказати б, неземним. Олег, схоже було, знає неприступне іншим, ніби йому випала якась особлива доля чи місія. Виглядало на щось майже містичне.

Йому б у кіно зніматися з такою зовнішністю, подумав я тоді, а не у колонії термін відбувати.

– А що ви, власне, від мене хочете?

Олег дивився на мене трохи скептично і насторожливо, питаючи схилив голову набік.

– Бачиш, мене, як журналіста, цікавить людина взагалі, не тільки обставини того, що з нею відбувається. Я пишу про колонію неповнолітніх злочинців і відтак розпитую про їхні життя хлопців, які тут сидять за різне… А ти багато чим тут виділяєшся – художник, спортсмен, взагалі інший, ніж більшість…

– Та ви вже зі мною говорили і вчора, і позавчора.

– Щось маєш проти?

– Ні, але бачу, що ви хочете мене щось спитати і вагаєтесь.

– Це правда. Я хотів би, якщо вважатимеш за можливе, щоби ти розповів про себе трохи більше. Власне, про те, що з тобою трапилось до колонії…

– А навіщо?

– Я хотів би зрозуміти. І тебе, і твою історію. Бо це не типово, по-перше, і тому цікаво. А по-друге, як людина, що пише, я міг би написати про щось таке, аби й інші зрозуміли.

– Не напишете. А напишете, ніхто вас не надрукує.

– А все ж таки?

– Знаєте, я розповім. Врешті час минув, мені вже так не болить. Але я ні від чого не відмовився. А ви… ви якось по-людськи говорите з усіма, не так, як наші вихователі. Тому розповім. Але одна умова – ні моє ім’я, ні інших, кого я називатиму, ніде у ваших писаннях не повинно з’являтися. Будете писати, вигадайте собі щось, когось – і пишіть, але справжні імена – ні за що!

– Обіцяю. Розповідь Олега

Мені незабаром вісімнадцять. Я отримав три роки за злісне хуліганство, в колонії добре себе поводив і незабаром вихожу на волю, термін ув’язнення мені скоротили, бо ж ніби я виправився.

Мій батько, тоді заступник директора Інституту соціології, (зараз не знаю, що робить, бо я з батьками взаємини порвав назавжди) був людиною суто радянського виховання, весь час на роботі, лиш інколи вечорами бував удома. Мама не працювала, я єдиний син.

Коли почалися всі оці зміни за часів Горбачова і потім, я був ще малий, але з часом почав розуміти, наскільки проти усього нового будь у чому настроєний мій батько. Це отак у тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять мабуть кожен починають усвідомлювати, що його батьки не ангели, а надто, що те, що діється в Україні цікавого і важливого, виявляється, не раз суперечить поглядам батьків.

Я змалечку добре малював, ходив у гурток, потім у студію. У нашому будинку жив досить знаний художник, Віталій Ткаченко, саме була його виставка в Будинку художників, ми з мамою пішли, зустріли його там, ну сусіди, те-се, і домовились, що він буде зі мною займатись малюванням.

Невисокий, чорнявий з коротенькою борідкою і темними, пронизливими очима, він, коли дивився на когось, то ніби огортав своїм поглядом. Щось у ньому було магічне, незвичайне. Й загалом гарний чоловік, що казати.

Я прийшов до нього вперше, як домовились, і задивувався його квартирою, що аж ніяк не була схожа на нашу. Майже без меблів. Книги, картини, якісь східні скульптури, квіти – одне слово, те, що називають ательє, а не квартирою, я маю на увазі художню майстерню.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 3.00 out of 5)
Loading...


Покальчук Юрій Володимирович Блакитне сонце

Categories: Твори з української літератури

Links