Покальчук Юрій Володимирович Блакитне сонце
Дзвоник у двері був різкий і довгий. Я здригнувся, вже хвилин із десять неспроможний зсунутися з мертвої крапки в оповіданні, яке нещодавно здавалось мені геть виплануваним, але з’ясувалось, коли узявся писати, сповненим численних сюжетних і психологічних дір. Я відчув себе нездарою і тупарем. Замислився над тим, що мало читаю порядної наукової і художньої літератури, дискваліфікуюсь, влізши так щільно упродовж останніх років у політичну журналістику, і мені захотілося послати справи до дідькової мами і таки, плюнувши на все, поїхати до
Я чув, як Ольга подалась відчиняти двері, але все ще не вставав з-за столу у своїй кімнаті, хоч щиро кажучи, то мені дуже хотілося, щоби це була не сусідка з якоюсь дрібною справою чи поштарка, чи ще хтось із дурницями, а щось таке, щоби дозволило утекти від праці, яка зараз мені не вдавалась.
Ольга зайшла, усміхаючись.
– Це – Віталій,
Я хотів. Я вже знав, що вечір пропав, але був цьому радий, бо з Віталієм ніколи і ніде не бувало нудно і, гадаю, не лише мені.
З певного часу я, а пізніше й Ольга, відколи жила зі мною, знав і приймав геть непересічні перебіги його життя, його пристрасті, його біди і драми, але над усе, як і багато шанувальників його таланту, захоплювався його картинами і його особистістю, його спроможністю полонити майже кожного, хто з ним зустрічався, дивувати, вабити.
Од Віталія завжди віяло таємницею і якоюсь, сказати б, вищістю, іншим знанням, іншим баченням. Чимало знайомих шанували його, захоплювались, але не розуміли, хоч і дарували, йому його вади. Але, попри нерозуміння, він вабив, як вабить таємниця.
Це була таємниця, можна сказати, генія; а позаяк у наш час таких слів забагато для наших сучасників, тому нехай таємниця високого таланту. І драматичних почуттів, і зганьблених пристрастей, і такої долі, яку важко комусь побажати.
Хоча тепер, коли все позаду, багато хто йому заздрить: знаний маляр, один з небагатьох українських художників, яких знають у світі, багата людина, наперед куплені роботи, навіть ті, які ще не закінчені…
Я був одним з небагатьох його друзів, хто знав, що Віталієві важко заздрити, і з тих, які не відмовились від нього і в гірші його часи. Він давно не мав спокою, і невідомо було, чи колись його матиме. Може, тому малював так, тому в його картинах були і гіркота, і відчай, і тонкий ліризм, і кипуча пристрасть, й інколи страшне відчайдушшя, самогубна безвихідь, кінець, за яким або новий початок, або ніщо.
Я познайомився з ним у часи його найбільшого приниження, коли він перебував за гратами, в зоні. Я довго не вважав себе його близьким другом, хоч ми були добре знайомі. Я симпатизував йому, бував кілька разів і в нього вдома, але доволі довго зазвичай із кимось, тобто сам не насмілився піти отак от у гості до знаменитості, хоч на той час знаменитість ще була дисидентська, з доволі скандальною репутацією, невизнана, проте вже модна.
У розпалі горбачовської перебудови виникла якось у редакції однієї з київських газет розмова про колонії для неповнолітніх правопорушників. Тоді ще ніхто ніколи про таке не писав, і я зголосився поїхати і зробити матеріал про одну з таких колоній неподалік Києва.
Врешті сталося так, що їздив я туди кілька років і став на певний час ніби свого роду шефом цієї колонії і навіть почав було випускати з вихованцями такий собі рукописний літературний журнал.
Тоді я й познайомився з Олегом, відомим у зоні своїми чудовими малюнками, який став моїм головним помічником в художньому оформленні нашого журналу.
Те, що він був талановитий у малярстві, сумнівів не існувало жодних. Але цікаве було й інше. У групі підлітків, вишикуваних, скажімо, на плацу, як звичайно, уранці й увечері в однаковій сірій казенній формі, він виділявся одразу ж і статурою, і просто тим, що був гарний, але над усе виразом обличчя, яке геть не в’язалось із усім, що його оточувало.
Я розпитував про Олега у начальника колонії, у вихователів. Чомусь вони не хотіли майже нічого про нього говорити, але врешті начальник колонії розповів мені коротенько його історію. Однак дуже порадив – хочете про щось таке писати, побалакайте з ним. Олег – унікальна особистість. Ми тут маємо усього – ви ж запізнались вже з нами за цей час, і в нас, як і у кожній зоні, відбувається різне. А що з них візьмеш, коли їм від чотирнадцяти до двадцяти, і в крові бурі починаються. Ми на це заплющуємо очі, поки не стається чогось надзвичайного. То я хочу вам сказати, що ми про всіх усе знаємо. І Олег, уявіть собі, ніде, ніколи і ні з ким. От так! Ну, а далі – пробуйте з ним розмовляти! Ви серед них авторитет маєте, може, й розповість.
Я згадую оту нашу розмову з Олегом навіть зараз з якимось сумом. Чомусь шкода за тим минулим, за отими хлопцями, з якими я готував у зоні літературний журнал, та й за Олегом, яким він був тоді.
Певне, що є інші, завжди є інші на місце тих, хто відходить. І ці, були певне, такі ж різні: і не кращі, і не гірші. І зараз теж, мабуть, чимало зовсім невинних, випадково засуджених. А є і справжні злочинці. Я вже не їжджу туди кілька років, нема часу, та й все змінилось.
А все ж здається, що ті були кращі, цікавіші, жвавіші. Що з ними сталося потім?
Змінився й Олег. Минуло відтоді вже вісім років.
Згадую, як він стояв переді мною високий, стрункий, підтягнутий і усміхався. Короткий білявий чуб, гарні зуби, статура гімнаста, усмішка американського кіногероя. Але особливо вражали його очі, великі, сіро-блакитні, облямовані густими віями, вони просто зачарували, коли він дивився на вас. Вираз його обличчя видавався часом якимось, сказати б, неземним. Олег, схоже було, знає неприступне іншим, ніби йому випала якась особлива доля чи місія. Виглядало на щось майже містичне.
Йому б у кіно зніматися з такою зовнішністю, подумав я тоді, а не у колонії термін відбувати.
– А що ви, власне, від мене хочете?
Олег дивився на мене трохи скептично і насторожливо, питаючи схилив голову набік.
– Бачиш, мене, як журналіста, цікавить людина взагалі, не тільки обставини того, що з нею відбувається. Я пишу про колонію неповнолітніх злочинців і відтак розпитую про їхні життя хлопців, які тут сидять за різне… А ти багато чим тут виділяєшся – художник, спортсмен, взагалі інший, ніж більшість…
– Та ви вже зі мною говорили і вчора, і позавчора.
– Щось маєш проти?
– Ні, але бачу, що ви хочете мене щось спитати і вагаєтесь.
– Це правда. Я хотів би, якщо вважатимеш за можливе, щоби ти розповів про себе трохи більше. Власне, про те, що з тобою трапилось до колонії…
– А навіщо?
– Я хотів би зрозуміти. І тебе, і твою історію. Бо це не типово, по-перше, і тому цікаво. А по-друге, як людина, що пише, я міг би написати про щось таке, аби й інші зрозуміли.
– Не напишете. А напишете, ніхто вас не надрукує.
– А все ж таки?
– Знаєте, я розповім. Врешті час минув, мені вже так не болить. Але я ні від чого не відмовився. А ви… ви якось по-людськи говорите з усіма, не так, як наші вихователі. Тому розповім. Але одна умова – ні моє ім’я, ні інших, кого я називатиму, ніде у ваших писаннях не повинно з’являтися. Будете писати, вигадайте собі щось, когось – і пишіть, але справжні імена – ні за що!
– Обіцяю. Розповідь Олега
Мені незабаром вісімнадцять. Я отримав три роки за злісне хуліганство, в колонії добре себе поводив і незабаром вихожу на волю, термін ув’язнення мені скоротили, бо ж ніби я виправився.
Мій батько, тоді заступник директора Інституту соціології, (зараз не знаю, що робить, бо я з батьками взаємини порвав назавжди) був людиною суто радянського виховання, весь час на роботі, лиш інколи вечорами бував удома. Мама не працювала, я єдиний син.
Коли почалися всі оці зміни за часів Горбачова і потім, я був ще малий, але з часом почав розуміти, наскільки проти усього нового будь у чому настроєний мій батько. Це отак у тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять мабуть кожен починають усвідомлювати, що його батьки не ангели, а надто, що те, що діється в Україні цікавого і важливого, виявляється, не раз суперечить поглядам батьків.
Я змалечку добре малював, ходив у гурток, потім у студію. У нашому будинку жив досить знаний художник, Віталій Ткаченко, саме була його виставка в Будинку художників, ми з мамою пішли, зустріли його там, ну сусіди, те-се, і домовились, що він буде зі мною займатись малюванням.
Невисокий, чорнявий з коротенькою борідкою і темними, пронизливими очима, він, коли дивився на когось, то ніби огортав своїм поглядом. Щось у ньому було магічне, незвичайне. Й загалом гарний чоловік, що казати.
Я прийшов до нього вперше, як домовились, і задивувався його квартирою, що аж ніяк не була схожа на нашу. Майже без меблів. Книги, картини, якісь східні скульптури, квіти – одне слово, те, що називають ательє, а не квартирою, я маю на увазі художню майстерню.





Схожі твори:
- Гончар Олесь Терентійович Берег любові І У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища проводять на території фортеці, заняття з протиповітряної оборони. З ношами, у важкому спецодязі, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юні медички з сміхом долають уявну радіоактивну зону, долають учбову смерть і все когось...
- Карманський Петро Сильвестрович Двигну тебе на крилах туги I Як самота на душу склонить крила І в серці защемить невиплаканий жаль, Прийди тоді, прийди до мене, мила, Розкрий мені цілу твою печаль. Прийди, вложи чоло в мої долоні, Як стужена забута сирота, І лебеди, як вітер на вигоні, Що заколисує до сну жита. Прийди, я з вій твоїх...
- Трагедія художника в навколишньому світі Твір по літературі на тему По романі Джека Лондона “Мартін Іден”. Популярність нерідко обертається для письменника не тільки придбаннями, вона веде й до відомих втрат. Виникає небезпека полегшеного й вибіркового сприйняття його досвіду. Складається певний образ, що боїться перше враження, зроблене книгами, але не допомагає, а скоріше заважає зрозуміти його...
- Життєвий сюжет повісті-притчі Е. Хемінгуея “Старий і море” НОТАЦІЇ ДО КОЖНОГО ЗАПИТАННЯ 1. Розкрити сюжет повісті. Розповісти про старого рибалку, про його боротьбу з величезною рибою-мечем. Двобій закінчується трагічно: акули з’їли рибу і знесилений рибалка повертається до берега зі скелетом від здобичі. Розповісти, як життя старого Сантьяго пов’язане із морем, як він ставиться до його мешканців. 2. Розповісти...
- Скорочено “Чари ночі” Олеся Смiються, плачуть солов’ї I б’ють пiснями в груди: Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, – Знов молодiсть не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна iде назустрiч вам. Весна в сей час вам рада. На мент єдиний залиши Свiй сум, думки i горе – I струмiнь власної...
- Відтворення побуту і традицій у повісті “Кайдашева сім’я” ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Всеобіймаючим оком України” назвав Іван Франко Івана Нечуя-Левицького, який у своїх творах різнопланово відображав життя України і її народу. Прекрасні незабутні пейзажі постають з його творів; в найтонших деталях змалював письменник самобутність рідного народу, показав всі сторони його життя. В його високохудожніх творах зустрічаємо представників майже всіх прошарків тогочасного суспільства,...
- Українська література XX ст Поряд з письменниками, що почали друкуватися наприкінці XIX ст. (М. Вороний, О. Олесь), виступають і нові: поети В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, її. Тичина, В. Сосюра; прозаїки – Г. Михайличенко, А. Заливчий, М. Хвильовий та багато інших. За ними на літературну ниву прийшли М. Рильський, А. Головко, П. ГІанч, І. Микитенко,...
- Історичні долі Росії в поемі А. С. Пушкіна “Мідний вершник” На початку поеми дається картина пустельної місцевості, того, що було на місці майбутньої столиці – Петербурга: Ріка неслася; бедный челн По ній прагнув самотньо. По моховитих, топких берегах Чорніли хати тут і там, Притулок убогого чухонца; И ліс, невідомий променям У тумані захованого сонця, Навкруги шумів. На цьому тлі перед...
- Ієрогліфи Єгипту Ієрогліфи Єгипту, знаки; людей, що зображують, і фантастичні суті, небесні тіла й зброю, будівлі й птахів, музичні інструменти й частини людського тіла, довгий час здавалися таємницею, у яку ніколи не вдасться проникнути. Багато століть билися вчені над рішенням загадки письмен Древнього Єгипту. 27 вересня 1822 року Франсуа Шампольон робить доповідь...
- Ідея захисту землі Росіянці в добутках усної народної творчості 1. Образи героя й ворога. 2. Билина як сказання про подвиги героїв-богатирів, захисників Русі. 3. Мотиви боротьби з ворогами. Ай він віз-те Солов’я так у чисто поле, Ай він зрубав йому так буй ну голову Билина “Ілля Муромець і Соловей розбійник” У добутках усної народної творчості, як неважко догадатися, повествуется...
- ЛАФАЙЄТ, Марі Мадлен де (1634 – 1693) ЛАФАЙЄТ, Марі Мадлен де (La Fayette, Marie Madeleine de – 18.03.1634, Париж – 25.05.1693, там само) – французька письменниця. Лафайєт (у дівоцтві – Піош де ла Вернь) народилась у дворянській сім’ї. її батько був вихователем племінника кардинала Рішельє, а матір – дочкою королівського медика. У 16 років,...
- Образ Катерини в однойменній поемі Тараса Шевченка Катерина… В уяві відразу ж постає овіяний смутком образ Катерини з однойменної поеми Шевченка. У латаній свитині, з дитиною на руках, “на плечах торбина, а в руках ціпок”. Ціпок, яким захищала вона себе, свого сина від злих собак, злих людей, злої долі. Та хіба ж захистить він її, одиноку і...
- АНАТОЛІЙ ДАВИДОВ Народився А. Давидов 1938р. в с. Бочках Конотопського району на Сумщині в сім’ї вчителів. Після закінчення в 1960р. Ніжинського педінституту працював учителем біології. Деякий час був на комсомольській, партійній роботі. Далі присвятив себе літературній діяльності: завідував відділом природознавства у журналі “Знання та праця”, був головним редактором журналу “Барвінок”, потім –...
- Біографія Франко Іванa Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в присілку Гора села Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Раннє дитинство його минуло під впливом батька – людини простої, але мудрої, відомої у всій окрузі. Кузня старого Яця стояла недалеко від...
- ГОРЬКИЙ, Максим (1868 – 1939) ГОРЬКИЙ, Максим (Горький, Максим; автонім: Пешков, Олексій Максимович – 28.03.1868, м. Нижній Новгород, тепер – Горький – 18.06.1939, Горки під Москвою) – російський письменник. Олексій Максимович Пешков, який обрав собі літературний псевдонім Максим Горький, є однією із найсуперечливіших постатей у російській літературі 1-ої пол. XX ст. Талановитий...
- Марсель Пруст (1871-1922) Він мав більшість достоїнств, за які ми співаємо хвалу найвизначнішому з романістів. Він не може бути суперником Діккенсу, Бальзаку і Достоєвському. Реалістичністю Толстой перевершує його. Але в умінні глибоко проникати і в реальність, і в людські емоції, і в думки йому навряд чи знайдуться рівні. Анрі Пейр. Спадщина Пруста. (Із...
- “Поблажливості прошу я у вас…” Шкільний твір за творчістю Пйома Аполлінера. Бурхливо розпочалося XX століття. Розмаїття нових течій у мистецтві, зокрема в літературі, наче грандіозний фейєрверк, осяяло глибини людської думки. Саме ці течії, іменуючи себе авангардистськими, прагнули докорінно оновити художню систему, віднайти більш досконалі форми для зображення оновленої дійсності. Так, у 10-20-х роках нашого століття...
- Твір Поетичне виpаження одвічного пpагнення укpаїнського наpоду до волі в поезії П. А. Гpабовського Поетичне виpаження одвічного пpагнення укpаїнського наpоду до волі в поезії П. А. Гpабовського Важкий хpест недолі випало нести Павлу Аpсеновичу Гpабовському. Його ім’я зоpею сяє в pяді інших поетів-мучеників, слово яких гpомом лунало і кликало на боpотьбу за найсвітліші ідеали людства. Вpажає мужність поетова, його душевна чистота і ласкава добpість...
- Образ Ярослава Мудрого в однойменній драмі Івана Кочерги Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Іван Кочерга, якому було 60 років, виїхав до Уфи. Тут літній письменник дуже багато працював для загальної справи перемоги над фашистами: редагував газету “Література і мистецтво”, писав драматичні твори, присвячені боротьбі з ворогом, вів наукову роботу. Думками письменник линув до Києва – столиці України, до...
- Образи-Символи в п’єсі А. Н. Островського “Гроза” 1. Образ грози. Час у п’єсі. 2. Сни Катерини й символічні образи кінця світла 3. Герої-Символи: Дикої й Кабаниха. Уже сама назва п’єси А. Н. Островського “Гроза” символічно. Гроза – це не тільки атмосферне явище, це алегоричне позначення взаємин між старшими й молодшими, що мають влада й зависимими. “…Тижня дві...