Цивільне звучання поезії А. А. Ахматовій

1. Блокадне місто у вірші “Перший далекобійний у Ленінграді”. 2. Птаха смерті вірша “Птаха смерті в зеніті коштують… “. 3. Мужність народу, оспівана поетом. Війна однаковою мірою обкладає даниною й чоловіків і жінок, але тільки з одних стягує кров, з інших – сльози. В. Теккерей Цивільна тематика дуже близька духу й часу А. А. Ахматовій.

Адже вона пережила блокаду Ленінграда, один з найстрашніших періодів Великої Вітчизняної війни. Блокадники не боролися на фронті, але мужньо переносили всі позбавлення й теж самовіддано боролися

з ворогом, а їхній подвиг піднімав дух російської армії. Усе в Ленінграді трималися як одна людина.

Иа. А. Ахматова теж брала діяльну участь в обороні міста: вона із сусідами в Шереметьевском саду копала окопи, при необхідності несла вахту у воріт Фонтанного будинку. І перші її враження відразу ж знаходять віршовану форму.

У вересні 1941 року вона пише один з перших своїх віршів “Перший далекобійний у Ленінграді”. Особливість цивільної лірики Ахматовій у тім, що поет показує не батальні сцени, а бере з військового життя те, що спостерігала сама. У центрі її уваги люди, які намагаються всіма силами

допомогти фронту. Ахматова показує сум’яття людей, яким за одна мить довелася жити зовсім по іншимі законам И в строкатій суєті людський Усе змінилося раптом.

У перші місяці війни люди, напевно, задавали собі питання: чому їм довелося зштовхнутися з таким лихом? чому саме російському народу довелося стільки винести й вистояти? чому вони повинні відправляти на фронт своїх дітей, які ще вчора тільки закінчили школи?

Лірична ж героїня вірша намагається зрозуміти, який звук викликає серед населення таку суєту. Вона подумки намагається перебрати все те, що могло стати причиною подібного дивного звуку. Але доходить висновку, що це не міський і не сільський шум, адже навіть із громом його не можна зрівняти.

Але це був не міський, Та й не сільський звук Ні грому далекий розкат… Ліричної героїні дуже хочеться відірватися від цієї суєти. Тому, коли вона згадує про гуркоти грому, то несеться у своїй уяві далеко від цих місць.

Фантазія запрошує її в поля, де гроза приносить полегшення стомленій природі Відразу ж свіжіють хмари, а лугу передчувають веселий дощик. Він, щоправда, був схожий, як брат, Але в громі вологість є Високих свіжих хмар И прагнення лугів – Веселих злив звістка. Але така прекрасна картина далека від тривожного міста, що уже й не воспоминает колишніх мирних днів. Місто тепер живе в іншому ритмі, а почутий звук нагнітає тривогу. Однак лірична героїня подумки дуже хоче піти в спокій природи, що живе ще в неї спогадах И здається, що така надія живе не тільки в серце героїні, але й у душах багатьох інших у цьому місті.

Їм теж хочеться миру, свіжості й спокою. А цей був, як пекло, сухий, И не хотів збентежений слух Повірити – по тому, Як розширювався він і ріс… Але саме небезпечне в тім, що цей страшний звукнесет усім загибель.

Він зовсім байдужий до всім навколо. В останніх рядках чутне розпач, що таїться в душі не тільки ліричної героїні, але й всіх тих, хто виявився замкнутий у цьому страшному місті смерті. Як равнодушно загибель ніс Дитині моєму. В останньому рядку лірична героїня використовує образ дитини.

Саме він стає своєрідним символом миру й згоди, які зруйнував страшний звук. Про страшні роки війни поет розповідає й в інших віршах. Помітимо, що вона ні слова не говорить про фашистів, які вторглись у межі Батьківщини. Вона не вказує на конкретного ворога солдата, що прийшов знищити російський народ. А. А. Ахматова описує Ворога як одне велике Зло, здатне принести руйнування всьому, до чого доторкається.

У вірші “Перший далекобійний у Ленінграді” ворогом був шум від бомбування, у добутку “Птаха смерті в зеніті коштують… ” це залізні птахи (літаки), що свідчать про те, що Цей хибкий мир незабаром зруйнується. Птаха смерті в зеніті коштують. Хто йде виручати Ленінград? У цьому вірші лірична героїня одушевляє місто.

Це тепер не юрби зневірених людей, а один великий єдиний живий організм, що чекає допомоги: Не шумите навколо – він дихає, Він живий ще, він все чує… Але те, що чує місто, йому хочеться скоріше забути. Це стогін синів, які пішли на війну й не повернуться. А місто вже не зможе їх захистити. Як на вологому балтійському дні Сини його стогнуть у сні…

Ожиле місто на грані катастрофи. Адже саме в ньому люди чекають так необхідного всім хліба. Цей неодмінний атрибут нашого стола виявився в голодному Ленінграді настільки тисячам людей. Змучені люди до самого неба волають про допомогу, щоб воно змогло принести йому саме необхідне – їжу. Як з надр його крики: “Хліба!

” До сьомого доходять неба… Але птаха смерті не хочуть цього чути. Вони готові припинити всі спроби, які допомогли б доставити в обложене місто хоч скоринку хліба. Вони не мають жалості.

Вони твердиня, який усе дарма в цьому світі. Тому єдине, чим вони можуть привітати людей, це смерть. Але безжалісна ця твердінь. І дивиться із всіх вікон – смерть. Помітимо, що у своїх віршах А. А. Ахматова не показує конкретних людей.

Вона досить узагальнено малює картину воєнних дій. Але в кожну з них поетеса додає такий епізод, що відразу з’єднує з кошмарною реальністю. Кожний, навіть самий маленької штрих у вірші відсилає читача подіям, які поет пережила сама. Ахматова показує своє сприйняття війни, що у теж час засновано на враженнях багатьох людей, здатних пережити час блокади Ленінграда. У вересні 1941 року Ахматова їде за межі блокадного кільця.

Але подумки вона залишається в місті, що повинен вистояти незважаючи ні на що. Вона виявляється в Ташкенті, але однаково продовжує писати. Один з віршів – “Мужність” – навіть друкують у газеті “Правда”. По своєму змісті воно настільки стало близько народному духу, що не раз передруковувалося, призиваючи мужньо зустрічати ворога. У результаті добуток став “символом опору й безстрашності”.

У вірші лірична героїня немов нагадує про те, що на карту поставлене все. Кожна людина розуміє, що це Батьківщина, що недолжна виявитися в лабетах ворога. Тому всі намагаються всіма силами не тільки перешкодити ворогові розоряти російські міста, але й не пускати його у свою душу. Ми знаємо, що нині лежить на вагах И що відбувається нині.

Лірична героїня нагадує про те, що вони однаково повинні зберігати мужність. Тільки воно може стати перешкодою між нашою Батьківщиною й ворогом. Година мужності пробив на наших годинниках, И мужність нас не покине. Мужність – це єдине, що залишається разом з людиною тоді, коли він втрачає всіх, хто був доріг, коли залишається один на один з ворогом.

І в цьому випадку йому не страшні кулі або життєві проблеми. Адже головне те, щоб продовжував жити російський народ і його багата багатовікова культура. Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, – И ми збережемо тебе, російське мовлення, Велике російське слово.

І такий подвиг не буде забутий у століттях. Пам’ять про нього збережуть вдячні нащадки, яким не прийде бачити лиховісних птахів і молити небо про хліб. Вільним і чистим тебе пронесемо, И онукам дамо, і від полону врятуємо Навіки!

Ахматова дуже точно передає атмосферу воєнного часу. Вона у своїх віршах показала, що подвиг робить кожна людина – кожний, хто зміг не тільки зі зброєю в руках, але й морально протистояти супротивникові. Тільки тоді російський народ зможе прийти до довгоочікуваної перемоги. Тільки тоді він збереже свою мову й культуру