Червоноармійці в будинку Мелехових. (Аналіз глави 16, частини 6, тому 3 романи М. А. Шолохова “Тихий Дон”)
1. Конфліктний початок епізоду. 2. Зміна відносин персонажів і читача. 3. Гуманізм автора. Михайло Олександрович Шолохов у своїх добутках оповідає про найстрашніші й трагічні моменти історії Росії XX, століття. Найбільшим злом, на думку письменника, є громадянська війна.
Це трагедія народу. Вона згубна для обох сторін, приносить непоправні втрати, калічить душі Шолохов прав: неприпустимо, коли люди, розумні істоти, приходять до самознищення й варварства. Тому письменник прагне показати в кожному своєму герої, що живе в цей жорстокий час, доброту
Розглянемо цей уривок. Червоноармійці зупиняються в будинку головного героя на нічліг. Їхня поява викликає й у нас, і в Мелехових украй негативну реакцію Військові входять у будинок без стукоту й, що саме неприємне, один з них убиває собаку, вірного сторожа. Шолохов дуже натуралистично зображує смерть тварини, тим самим даючи читачам відчути всю жорстокість учинку червоноармійця: “ГриГорей, поправляючи воріт його сорочки, що душила, побачив у вікно, як у снігу, пятня його кров’ю, качається собака,
Це було безглузде, зовсім не виправдане вбивство, що налякало й розгнівало хазяїв будинку. У страху за себе, за життя й здоров’я близьких, Мелехови намагаються виявити гостинність і не сперечатися сгостями. Так поводяться всі члени сім’ї, крім ГриГорея. Він відрізняється від інших домочадців загостреним почуттям справедливості, тому йому важко мовчати, терпіти образи.
ГриГорей звик відповідати кривдникам, захищати свою честь і достоїнство, навіть якщо це – небезпечно для життя. Герой – дуже сильний, людина. Коли червоноармійці ввійшли в будинок, Мелехов лише на мить відчув у своїй душі зрадницьке боягузтво, але відразу подумки присоромив себе за це й зібрав всю волю в кулака. Незважаючи на прохання дружини, ГриГорей відстоює свої моральні принципи, не уступає незваним гостям: ” Я тобі от що скажу, товариш… Негоже ти поводишся: начебто ви хутір з бою взяли Ми ить самі кинули фронт, пустили вас, а ти як у завойовану сторону прийшов…
Собак стріляти – це всякий зуміє, і беззбройного вбити й скривдити теж нехитро”… Смертельно ризикуючи, Мелехов говорить червоноармійцям тільки правду, наприклад про те, що він був офіцером білої армії: “Я їм з германської прийшов. За бойові відмінності дали мені лички ці”…
Герой не соромиться свого минулого, він воював по совісті, виконував накази, як усякий солдат И така його позиція викликає, звичайно, глибока повага. Я думаю, саме дивлячись на ГриГорея, знаходить бадьорість духу його батько, що не боїться запитати червоноармійців про релігію (“Богові, виходить, не молитеся”?), і мати, сміло запретившая гостям курити (“Своїх трубокуров повно”…
). Поступово в Мелехових і в читачів починає складатися інша думка про постояльців, що суперечить першому враженню. Не всі червоноармійці такі вуж погані. Є серед них більше виховані люди, лідери, які урезонюють невігласів. Так, “рижебровий” домагається того, що з будинку Мелехових ведуть червоноармійця Олександра, скандаліста, що дуже заважав хазяям, зумів сильно образити не тільки ГриГорея, але і його дружину, Наталю: “ех, нудно без баби! Зубами б гриз…
Але хазяїн – він офіцер… Простим, які сопливие, вони дружин не уступають”… Почувши ці непристойні слова, “рижебровий” говорить Олександрові, що він ганьбить “червоноармійське звання”. Тим самим герой дає зрозуміти, що й у червоноармійців є подання про честь і достоїнство.
Тут ГриГорей переймається мимовільною симпатією до “рижебровому”. А разом з ним – і ми. Можливо, саме позиція цього військового згодом привела Мелехова в Червону Армію.
У всякому разі ГриГорей зрозумів: у його будинок прийшли не розпачливі шибеники й відщепенці, а люди, з якими можна нормально спілкуватися. Ранком червоноармійці тепло прощаються з гостинною сім’єю. “Рижебровий, розплачуючись за квартиру й харчі, нарочито забарився й сказав: – От, хазяї, не ображайтеся на нас. У нас цей Олександр начебто головою торкнутий.
У нього торік на очах офіцери в Луганську – він з Луганська родом – розстріляли матір і сестру. Тому він такий”… І знову цей червоноармієць розставляє все на свої місця.
Тепер нам зрозуміло зухвала поведінка Олександра, навіть жаль його. Кривдно, що жорстокість народжує в серце цієї людини зло, і він готовий мстити будь-якому “білому”. Але адже так буває найчастіше.
Зло обертається ще більшим злом, руйнуючи душу месника. Тому й говорять, що треба намагатися прощати навіть найстрашніші вчинки. Ідучи, “рижебровий” дає детишкам по шматочку цукру.
Цей дорогий гостинець зворушив Пантелея Прокофьевича до сліз: “Ми його, цукор-те, року півтора вуж не бачимо… Урятуй Христос, товариш!.. Кланяйтеся дяденьке! Полечка, дякуй”!.. Мелехови також поспішають “отдарить” щедрого гостя: “Наталя, накинувши хустку, наздогнала рижебрового за хвірткою.
Червоніючи від зніяковілості, сунула пампушку йому в глибокий, як степовий колодязь, кишеня шинелі”. Так закінчується цей епізод. Автор красномовно переконує нас, що, незважаючи ні на які потрясіння, люди залишаються людьми й прагнуть до добра. Війна жахлива.
Вона руйнує вічні людські цінності, ставить усе з ніг на голову. Але тільки люди здатні змінити ситуацію, задуматися про те, що творять, і припинити це зло, щоб жити далі, щоб мати майбутнє. Представляючи нам світлі, хоча й суперечливі образи героїв, Шолохов затверджує глибоку віру в людину, і надію на те, що коли-небудь люди знайдуть загальну мову й зможуть обійтися без війни
(2 votes, average: 3.00 out of 5)