Тема пошуку життєвої правди в прозі М. А. Шолохова. (По романі “Тихий Дон”)

1. Правдошукач – ГриГорей Мелехов. 2. Метання від “правих” до “неправих”. 3. Правда й щастя совісної людини. Як і будь-яке по-справжньому сильний і гарний добуток, “Тихий Дон” Шолохова багатогранний, неоднозначний і дуже глибокий. Можна неодноразово перечитувати роман і щораз відкривати для себе щось нове, щораз він повернеться до вас іншої стороною Однієї з найважливіших тем роману є пошук життєвої правди. Можна сказати, що підсвідомо цей пошук поєднує всіх персонажів, от тільки правда в кожного своя й шукають її всі по-різному.

Найбільше

яскраво й трагично пошук життєвої правди показаний на прикладі ГриГорея Мелехова, одного з головних персонажів роману. Життя ГриГорея представлена безперервним ланцюгом потрясінь і трагедій: від особистих переживань до роздирань про долю Росії. Всі події свого життя, свої вчинки й слова – все це Мелехов постійно пропускає через призму своєї совісті, своєї душі Таке глибоке переосмислення подій постійно заподіює сильний біль героєві. “Під Глибокої бій пам’ятаєш?

Пам’ятаєш, як офіцерів стріляли… За твоїм наказом стріляли! А? Теперича тобі відригається! Ну, не тужи! Не одному тобі

чужі шкіри дубити!

Отходился ти, голова московського раднаркому! Ти, поганка, козаків жидам продав! ” Але гнів ГриГорея Мелехова остуджує його товариш Христоня: “Підемо, став бути, до коней.

Ходу! Нам з тобою отут робити нема чого. Господи Божа, що робиться з людьми!..

” Майбутня страта Подтелкова, Кривошликова і їхніх товаришів теж потрясає ГриГорея. Не чекаючи її початку, він залишає Пономарів хутір, де вершиться розправа над полоненими. Сам ГриГорей теж після розстрілу червоними брата Петра здатний віддати наказ винищити полонених червоноармійців Здатний порубати у відкритому бої незліченно червоних матросів. Але такі дії він уживає в мінути крайнього гніву або викликаного боєм порушення. У спокійні мінути він відпускає з миром полоненого ворога, а про тих же порубаних матросів, остинув, з тугою говорить “у якусь мінуту дивовижного просвітління”: “Кого ж рубав!..

– И вперше в житті забився в найтяжчому припадку, викрикуючи, виплевивая разом з піною, що заклубилася на губах: – Братики, немає мені прощення!.. Зарубаєте, заради бога… у бога мати… Смерті…

Зрадьте!.. ” Хоче навіть “влитися в яку-небудь військову частину”, але друг і ординарець Прохор Зиков рішуче відрадив це робити: “Ти, ГриГорей Пантелеевич, видать, остаточно спятил з розуму! – возмущенно заявив він – За яким ми чортом поліземо туди, у це пекло? Справу кінчене, сам бачиш, чого ж ми будемо себе у витрату давати зазрячи?

Аль ти думаєш, що ми двоє їм пособим! Поки нас не торкають і силоміць не беруть у частину, треба, як не можу скоріше, їхати від гріха подалі, а ти геть яке чортовиння пореш! Ні, уже давай, будь ласка, мирно, по-старечому відступати. Мис тобою й так предосить навоевались за п’ять років, зараз нехай інші пробуються!” І ГриГорей погоджується з його доводами.

Адже Мелехов теж утомився від війни, хоча є в нього військова жилка, молодецтво, навіть якась тяга ксражению. Тому-Те й нудно ГриГорею у відступі без сьогодення справи. Однак жодну йз сторін у громадянській війні він не вважає правої, і із цієї причини не може довго боротися в одній і тій же армії, швидко остигає до боротьби за справу, що не вважає справедливим, До червоних Мелехов потім надходить служити, щоб надолужити колишні гріхи, а проти поляків бореться навіть із ентузіазмом, майже як проти німців і австрійців у першу світову. Вернувшийся в хутір Татарський, але Прохор, що втратив руку, Зиков розповідає Ксенії про ГриГорея: “Разом з ним у Новоросійськом надійшли в кінну армію товариша Будьонного…

Прийняв наш ГриГорей Пантелевич сотню, те пак ескадрон, я, звичайно, а при ньому складаюся, і пішли похідним порядком під Київ. Ну, дівка, і дали ми чортів цим полякам! Ішли туди, ГриГорей Пантелевич і говорить: “Німців рубали, на всяких там австріяках палаш пробували, невже в поляків черепки крепше? Здається мені, їх легше буде рубати, чим своїх – росіян, як ти думаєш?” – і підморгує мені, оскаляется.

Перемінився він, як у Червону Армію заступив, веселий із себе став, гладкий як мерин… Говорить, буду служити доти, поки минулі гріхи замелю. Це він проробить – дурачье справа нехитре…

Біля одного містечка повів він нас в атаку. На моїх очах чотирьох ихних уланів зрубав Він же, проклятий, лівша сизмальства, от він і діставав їх з обох сторін… Після бою сам Будьонний перед ладом з ним ручкался, і подяка ескадрону і йому була”. Проте, подяка легендарного командарма Першої кінної не врятувала Мелехова від підозр. А коли буденновцев перекинули в Крим проти Врангеля, ГриГорею довелося рубати вже не поляків, а своїх, росіян людей Після поранення на врангелевском фронті Мелехова із Червоної Армії демобілізували, не занадто покладаючись на його благонадійність.

Слова ГриГорея про те, що в поляків “черепки” не міцніше, ніж у німців, не можна розуміти як радісну готовність убивати людей. Радується, якщо можна так сказати, Мелехов лише тому, що доводиться вбивати чужоземців, а не співвітчизників. Однак, як бачимо, довелося йому пізніше вбивати й росіян, можливо, тих же братів козаків, що боролися під прапорами Врангеля. ГриГорей, вертаючись на хутір, розраховує, що його залишать у спокої: “Він скінчив воювати Вистачить із його.

Він їхав додому, щоб, зрештою, узятися за роботу, пожити з дітьми, із Ксенією…” ГриГорей, здається, знайшов свою правду: тихе сімейне життя з детишками, із дружиною. Колишньому другові й нинішньому зятеві він зізнається: “Нікому більше не хочу служити Навоевался за своє століття предосить і вморився душею страшно. Всі мені набридло, і революція й контрреволюція. Нехай би вся ця…

Нехай воно все йде пропадом! Хочу пожити біля своїх детишек, почати господарювати, от і все. Ти повір, Михайло, говорю це від чистого серця”. Однак Кошовий не вірить, і мріям ГриГорея про спокійне мирне життя не призначено збутися.

Погроза арешту змушує ГриГорея бігти з рідного хутора, випадок приводить його в банду Фоміна, де він уже не правду шукає, а просто ховається від переслідування. Хоче виїхати із Ксенією на Кубань і там почати нове життя, але його кохана гине від очманілої кулі. Після цього Мелехов “ще судорожно чіплявся за землю, начебто й насправді зламане життя його представляла якусь цінність і для нього, і для інших”.

Зрештою ГриГорей, не чекаючи амністії, вертається додому. У фіналі “збулося те деяке, про що безсонними ночами мріяв ГриГорей. Він стояв у воріт рідного будинку, тримав на руках сина… Це було все, що залишилося в нього в житті, що поки ще ріднило його із землею й з усім цим величезним, сяючим під холодним сонцем миром”. Але сам тон шолоховского оповідання змушує нас підозрювати, що це щастя в Мелехова не буде довгим, що дуже незабаром чекає його або розстріл, або в’язниця.

Чесним і совісним людям, начебто ГриГорея, немає щастя в епоху революційних катаклізмів


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...


Тема пошуку життєвої правди в прозі М. А. Шолохова. (По романі “Тихий Дон”)

Categories: Шкільні твори

Links