За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації. Любов являється нам у різних іпостасях: в усмішці матері, в щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності – тішить коханням, єдиним, незабутнім, неповторним. Поповнив скарбницю поетичних освідчень
в коханні й відомий український поет, наш сучасник, Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій “Коли ми йшли удвох з тобою” вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний герой і його дівчина ідуть “вузькою стежкою по полю”. Поетова “струнка, солодка згуба” необережно і грубо топче колоски пшениці. її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий
страх за майбутнє свого щирого почуття: …я змовчав. Я йшов покірно, Бо я любив тебе надмірно, Але мені тоді здалося, Що то не золоте колосся, Що то любов мою безмежну Стоптали так необережно. Одвічна драма – різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми – у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й в інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у реквіємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку “Таємниця твого обличчя”, до якої ввійшли перлини Інтимної лірики Д. Павличка, і переконатись у цьому. У своїх віршах поет виповів, передусім, самого себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора. Гіперболічно звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці: Найдовша з усіх доріг – Дорога твого приходу. Найбільша з усіх таємниць – Таємниця твого обличчя. Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі – глибина поетового кохання: “Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки”. Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, що стали популярними піснями. Яскрава метафоричність вірша-пісні “Дзвенить у зорях небо чисте” вражає виразністю поетичних образів. Душа, що в одинокості, “неначе дерево безлисте”, переживає благотворні метаморфози, якщо до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється жадане кохання, розквітає по-весняному: Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня “Я стужився, мила, за тобою”. В основі твору – улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з’єднати свої долі: Він росте й співає явороньці, І згорає від сльози роса. Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці “мертвої зорі неживе крило”. Але митець переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко своїм окриленим словом звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі та лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка переживе свого автора і нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.
