Білик Іван Іванович Танго
Аще хто рече, іже бога люблю, а брата своєго ненавижу, лож єсть.
Нестор Літописець.
“Повість времянных лет” РОЗДІЛ 1
Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися
“Содом і Гоморра, – знехотя подумав Сергій. – Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія”.
Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: “Санта-Лючія”. Але на порозі кав’ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом’ятий піджак. Та вагався
Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:
– Якщо сеньйора влаштовує, – прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.
– Мені потрібен вільний стіл.
– То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. – Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.
– Прошу, сеньйоре? – запитально вклонився він.
– Два віскі й кухоль імбирного пива.
– Пива немає.
– Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище – Ряжанка. Мене повинні спитати.
Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…
А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…
А той і справді не примусив на себе довго чекати.
– Так би мовити, “ділове побачення”?
– Так би мовити, – підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!
Сусіда ще дужче зморщив носа.
– Я ваш натяк зрозумів. Умова – над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?
– Яке це має значення?.
– Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.
– Ні.
– Чех?
– Ні!
– Росіянин?
– Н-ні!.
– То не болгарин же ви, хай йому чорт!. – впадав настирливий незнайомець в азарт. – А я вважав, що знаю всі слов’янські типи!
– Чому саме болгарин?
– Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?
– Ні, – кисло всміхнувся Сергій.
– То, може, українець?
– Можливо…
– Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?
– Не доводилося… – Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?
Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. “Бе-са-ме. Бесаме мучо…” Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.
– Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.
– Ви… не психолог?
– Кожного життя вчить бути трохи психологом, – почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. – Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…
Сергій нараз вихилив півкелиха.
– А саме?
Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:
– Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…
Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.
– Що?!
Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: – А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!
Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.
– Що він тобі плів? – запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.
– Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?
– Кого – Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!
Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.
– Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…
– Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! – Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: – Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?
– Нема, сеньйоре Леон, – скрушно зітхнув кельнер.
– Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.
– Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?
– Еге. Давай!
– Слухаю, сеньйоре Леон.
Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:
– Ти тут, видно, частенький гість?
– Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…
– Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.
Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.
– Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!
– Весілля?
– Скоро вже, ось побачиш…
Про яке “скоре” верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи – ніде не зачепить, хіба – вуха…
Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.
– Ти чого регочеш? Не віриш?
Левонтій сумно зітхнув.
– Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить – хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному – аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… “Там три верби схилилися, мов журяться вони…”
Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.
– А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.
– Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.
Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.
Тим болючіше різонули вуха Левонтієві слова:
– Соловей ти, Серього, пташка вольна. Літаєш, де хочеш, співаєш, якої хочеш. А ми тут, грішні, за всіх той… оддуваємось.
– За кого це “за всіх”?
– Ну, ти вп’ять той… за рибу гроші. Не треба, Серього. Ти мені як брат. Хочеш вір, хочеш не вір… Божиться гріх. Не кажеш ти про себе нічого, мовчиш, кундуперишся, а я тебе все одно той… люблю. Ми ж із тобою земляки, з одних країв дніпровських…
Горбатюк цокнувся з Сергієм, але той сидів нерухомо, й він випив сам. Кахикнув, скривився, понюхав шкуринку хліба.
– Наша фірма збирається той… шукать уран. Глянув, яке враження справило на Сергія це слово.
Ніякого.
– Чого не їси? Пий… Так шеф ото колись і каже мені: знайди, каже, доброго той… геолога. Що, думаю собі, шукать? Він є! І свій. Ну, я й написав тобі, щоб той… приїхав. Був тут у нас один земляк… Ти його знаєш, Чуприна Йван. Так він ото й сказав, де ти. Це, правда, діло той… секретне, таке, що й балакать багато зась, ну, та ти хлопець серйозний, тобі той… довіритись можна. Так я кажу?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)