Бережний Василь Павлович Хронотонна Ніагара

Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 319-337.

На велетенському міжзоряному кораблі, який впродовж уже тисячі років заглиблюється в простір Галактики, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інерції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабораторіях, оранжереях б’ється пульс життя – розмірений, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тисячі мешканців цього космічного острівця, збудованого

у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина – дівчина Арі, фізик-теоретик.

Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевести подих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмовили. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як

переступила поріг зали Координаційної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію тридцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здивував – приголомшив її! “Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора”. Почувши ці слова, побачивши його пісне обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сіренька особа намагалася переконати її в синхронності почуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! “Щоб не порушувати принципу…” Пігмей! Навіть утриматися не наважився – проголосував проти.

Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намагалась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, було гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її повільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустивши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?.

Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком – він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде виправдуватись.

– Гніваєшся?

Промовчала.

– Ну, скажи: гніваєшся?

Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходиться в одну точку, Арі промовила:

– Хіба гніваються, коли роблять відкриття?

– Яке ж відкриття ти зробила?

– Відкрила, що ти… карлик.

– Я карлик?. – дурнувато хихикнув він, розправляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.

– Так, саме карлик.

Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. Нарешті спромігся:

– Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирішував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!

– Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.

– Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…

Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дратувало.

– Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…

Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… “Хитрує, – думала Арі. – І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?”

– Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені допомогти?

– Звичайно! – просяяв він. – Ти ще маєш сумнів?

– Так, маю.

– Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…

– Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!

Знітився, зіщулився. І знову його слова почали тремтіти.

– Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…

– Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.

– Схаменися, Арі…

Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула його постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:

– Ну ось і довів! – Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.

Він деякий час рухався слідом, потім спроквола перейшов на другий бік і поїхав у протилежному напрямі. “Ніде вона не дінеться, – крутилась у нього думка. – Ексцентричне дівчисько…” Оглянувся – ген-ген у далині червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.

Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у відчайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли доводилося руйнувати стратегію опонента, спростовувати його тактику. “Що не кажіть, – потирав руки Альга, – а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це синтез мистецтва і спорту, закономірності і випадковості, тут проявляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’язів…”

Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже підстаркуватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивного Комплексу. Філософія і шахи – нічого більше для нього не існує.

Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п’ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолашний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського погляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. “Ну, що в ній особливого?-міркував, – Ну, об’єми, обмежені кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геометрія!” Намарне пішла іронія – почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Альга припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. “Це ж прекрасне почуття – закоханість! – проголосив він собі. – Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом”.

Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу позирав на екран. Почувши звістку про те, що Координаційна Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утриматися від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмутило його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чорноту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекомендували?

Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кілометрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише порекомендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не рекомендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…

Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, підпора… Ні, ні, краще й не обзиватись!

Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука від панелі не відсмикнулася.

Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений цікавості погляд.

– Пробачте… – мовила нерішуче, мабуть пригадуючи його прізвище.

– Я філософ Альга.

– Альга… Так, так, – вона з чемності усміхнулась. – Я вас слухаю.

– Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…

– Так, відмовили.

– Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…

– Відмовили, не рекомендували, – перебила Арі, – Хіба це не одне й те ж?

– Ні, не одне й те ж.

– Ви вважаєте?- В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.

– Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили – вловлюєте різницю?

– Не дуже.

– Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’язано з ризиком для життя?

– Можливо.

Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.

– А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… сміливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!

– І характеру. Чи не правда?

Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише потрібна, вона просто-таки необхідна!

– Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…

– Як це ніхто? – здивувався Альга.