Бережний Василь Павлович В космічній безвісті
Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 305-318.
І
Це було так несподівано, що Софі здригнулась: за прозорою стіною Операторської рухались страхітливі потвори. Відсахнулась, притуливши руки до грудей, але одразу ж полегшено зітхнула: стіни ж із найміцнішого стеліту! Потвори йшли тлумом, хилитаючи чудернацькими головами, тягнучи зубчасті хвости; деякі безхвості, а інші, здається, безголові, хоча, як може функціонувати організм без голови? Коли страховиддя зникли з очей, тільки
Підійшла до панелі зв’язку, натиснула одну з численних кнопок. “Уїлфул, певне, знає, – подумала. – По його ж борту… Але чому він сам не інформує? Дивно…”
На молочному тлі екрана з’явилась гола, як бубон, голова Уїлфула.
– Що сталось? – запитала Софі. – Чому не інформуєш про свій бортовий пост?
– Нічого не сталося.
– А потвори?
– Потвори? – перепитав юнак. – Пройшли на Озерну
– Ти… до них… – здивувалась Софі. – Що відбувається?
– Приїжджай на Озерну – дізнаєшся. Я буду там!
Екран посірів, потьмянів і згас – наче на Софі дивилося велике сліпе око. Вимкнувся! Безпрецедентний випадок…
Софі трохи постояла, розмірковуючи, потім окинула оком осцилографи й вийшла з операторської.
“Що це з ним сталося? – думала, зійшовши на зовнішній ескалатор, який рухався з найбільшою швидкістю. – Дивно… Був такий пунктуальний, старанний, а це кидає пост!”
Крізь прозорий купол, який звідси, знизу, здається лише рискою, тонкою лінією, що відділяє чорноту космосу від оцієї теплої, пройнятої світлом атмосфери, видно розсипища далеких сонць, волокна туманностей. Якщо дивитися на них, то ніякого руху не помітиш. Софі на мить здалося, що й ескалатор стоїть і їхній гігантський корабель непорушно завис у просторі. Але ноги відчували вібрацію, а відірвавши погляд від зірок, вона побачила, як мимо пропливають надпалубні будови – прозорі призми оранжерей, круглі бункери, куби майстерень, складів, естакади, переплетіння ажурних форм. І враз її охопило відчуття руху – прекрасне відчуття, що єднає тебе з Всесвітом. II
Березовий гай біля озера повнився гамором. Звучала вересклива музика, яку часом заглушували ще верескливіші голоси юнацького збіговиська. Хлопці купчилися невеликими гуртами, про щось енергійно сперечались; деякі бавилися в воді, а інші лежали на піску під кварцовим сяйвом. Тут і там валялися потворні голови й хвости. “Муляжі… – подумала Софі. – Он воно що… Та тут, мабуть, увесь Допоміжний екіпаж… Вони все покидали й розважаються! Що за поведінка?”
Уїлфул одразу помітив її й рушив навстріч, легко ступаючи по жовтому піску. Був роздягнений, як і всі, розмахував руками і гукав ще здаля:
– Іди, іди! Приєднуйся до нас!
Софі зупинилася там, де густа, як щітка, зелена трава перепинила шлях піску.
– Ну, чого ти? – вигукнув Уїлфул. – Відкинь усякі вагання й радій разом з нами!
– А з якого це приводу ви так радієте?
– Ось дізнаєшся, то теж пристанеш до нас. Ходімо, я поінформую тебе.
– Кажи, – холодно промовила Софі, не рушаючи з місця.
– Ти знаєш, що таке карнавал? – запитав Уїлфул, все ще не облишаючи грайливого тону. – Чула такий термін?
Софі мовчала – напружувала пам’ять і ніяк не могла пригадати.
– Ну от, – сказав юнак, – слабо вивчала історію Землі чи, може, блоки пам’яті підводять. А ми оце натрапили на таке явище, переглядаючи стародавню кінохроніку. Це дуже оригінально – карнавал! Певного дня люди надягали на себе маски, кумедні костюми й з піснями, танцями ходили по вулицях. Весело! Гарно!
Здивування не зникло з очей Софі.
– Мало чого не було в нетрях земних століть, – обізвалася лагідно. – А який стосунок це має до нас… до нашого “Кентавра”?
– Безпосередній. Ми створюємо Товариство друзів карнавалу – ДеКа. Обов’язки нам набридли остаточно. Роки, десятиліття, століття – одне й те ж, одне й те ж. Та ти й по собі знаєш, невтомна Операторко! Ну от протягом якого часу ти виконуєш ці свої обов’язки?
– Понад п’ятсот земних років.
– Епоха! Вічність! – вигукнув юнак. – Пора кидати.
– Як ти можеш так мислити? – скинула на нього поглядом Софі. – Саме тому й не можна покинути.
– Може, я не точно сформулював свою думку… Я хотів сказати, що свої завдання ми вже давно виконали і тепер маємо всі підстави…
– Ніяких підстав! – перебила Софі. – Наше завдання – увесь час забезпечувати рух “Кентавра”.
– А хіба ми не забезпечили? Енергоблоки працюють у заданому режимі, біосфера… Поглянь, яка досконалість! – Уїлфул зробив паузу, ніби даючи можливість окинути зором голубу гладінь води, біло-зелений гай. – Між іншим, а ти замислювалась над тим, куди й чого прямує “Кентавр”? Ми в польоті вже півтисячі земних років – і що змінилося в космосі? Анічогісінько. Силові поля характеризуються тими самими величинами. А далекі зорі так і лишаються далекими.
– Вони, може, ще й подаленіли внаслідок розбігання, для нас це не має значення.
– Згоден, Софі. Всі ті зорі, далекі світи – чистісінькі абстракції, і нам вони ні до чого. Для нас має значення наше життя й тільки наше життя.
– Життя без мети? Без відкриттів?
– Ти ще зрозумієш, Софі, ще відчуєш…
– Я вже зрозуміла: на нас насувається небезпека, бо “Кентавр” полишений на самого себе.
– А Земля, якої вже давно не видно й не чути, хіба не полишена сама на себе?
– Порівняв… Земля – планета великих ресурсів, довговічних систем кругообігу матерії. А наш “Кентавр” – тільки космічний корабель.
– Він давно став для нас планетою, – уперто провадив далі Уїлфул. – Хай маленька, але планета.
– Яка потребує, щоб кожен з нас пильно виконував свої обов’язки, – додала Софі… – Ми ж мусимо звітувати Головному екіпажеві.
– До того моменту така величезна відстань, що її можна вважати безконечною, – заперечив юнак.
– Усе має кінець, навіть оця ваша… аномалія. – Софі окинула поглядом гамірливий пляж і твердо сказала: – Я вимагаю…
– Навіщо такі крайнощі? – перебив її Уїлфул. – Адже нічого не сталося – автоматика підтримує нормальну роботу всіх систем життєзабезпечення корабля. Що ж тобі ще треба?
– Мені треба, щоб ви всі згадали перший пункт Розпорядку роботи Допоміжного екіпажу. А там недвозначно сказано, що залишати свій пост…
– Знаємо, знаємо. У нас блоки пам’яті ще працюють. – Уїлфул раптом звернувся до своїх товаришів на ультракоротких хвилях: – Усі до мене! Старша операторка вимагає, щоб ми негайно розійшлися по своїх постах…
Гульбище враз ущухло. Натовп тісним колом оточив Софі. Хтось вигукнув:
– Може, вона не знає про карнавал?
– Я розповів, – сказав Уїлфул. – Але Софі дотримується іншої думки.
Він говорив начебто так, як і належить дисциплінованому членові Допоміжного екіпажу, але водночас надавав своїй інформації такого емоційного забарвлення, що суть її набирала протилежного значення. Софі слухала з усе наростаючим потенціалом тривоги. Йшлося до того, що ці фанатики карнавалу можуть наважитись на такі дії…
– Головний екіпаж, якщо вірити хроніці, більше п’ятисот років перебуває в камерах анабіозу, – провадив далі Уїлфул. – І хіба не ми забезпечуємо постійний режим роботи кріогенного устаткування? Хіба ці обов’язки не поглинають нашої життєвої енергії? А ми ж ніколи навіть не бачили цього екіпажу і могли б подумати, що це уявна величина, яка зовсім не впливає на ті процеси, що мають місце на “Кентаврі”.
“Он куди він хилить, – промайнула думка в Софі. – Ентропія системи зростає…” Уявила автономний енергоблок у центрі корабля, а навколо нього, наче бджолині соти, герметично закриті камери анабіозу. Якщо вимкнути батарею трансформаторів…
– Я пропоную негайно стати до виконання своїх обов’язків! – перервала Софі розбалакування Уїлфула. – Згідно з першим пунктом…
Її заглушили вигуки:
– Карнавал!
– Карнавал!
– Маску!
– Надіньте на неї маску!
– Приєднуйся до нас! – ледве не оглушив її Уїлфул. – Це ж так весело, так цікаво!
Софі вловлювала ситуацію і слухом, і зором, і ще якимось, може, тільки їй притаманним чуттям. “Якщо вони накинуть на мене маску… Це ж ізоляція… Вирватись, вирватись! Швидше до Операторської!”
Але як прорватись крізь оцей натовп дужих, спритних тіл? Софі відчула таке напруження, що аж у голові задзвеніло. Мозок лихоманило – імпульси закружляли в шаленому вихорі, пам’ять видавала інформацію безладно, і годі було розібратися в цьому хаосі. А вирішували секунди! Хаос, хаос… А чому, власне…
– Увага! – піднесла руку Софі. Голос її звучав так владно, що всі зупинилися. – От я щойно подумала: наш мозок вивчив багато складних структур і процесів, а себе ще й досі не осмислив. Виходить, мозок змушений знайомитись із самим собою, вивчати самого себе так само, як і сторонні об’єкти. А мусив би, здається, просто знати про себе все, і то з самого моменту виникнення.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)