Бережний Василь Павлович Сонячна сага
Бережний В. П. По спіралі часу. Фантастичні повісті та оповідання. Київ. “Дніпро”, 1978. – 384 с. – С. 365-373.
– Бам-бум-банг!.
Теплі, золотисті звуки проймають мозок, усе тіло, а воно ж цілу вічність пролежало скоцюрблене від холоду, скуте клінічною смертю.
– Банг-бум-бам!
Очі Вайза Омнісієнта розплющились, але нічого не бачили. Сизий морок поглинав усе: і металеві стіни камери анабіозу, і відчинений люк, і електронні очі приладів.
– Бум-банг-бам!.
Морок посвітлів, з’явилась невиразна, ще не окреслена думка: “Настало…
Вайз наморщив лоба: а скільки ж це часу минуло на Землі? Попередні підрахунки – ще тоді, перед анабіозом – показували більше десяти тисяч років. Якщо міркувати взагалі –
– Вітаю з поверненням!
Омнісієнт скосив очі і побачив бліде обличчя Модести.
– Дякую, вас також.
І одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останні роки експедиції, набридло, як оті сухі концентрати, як дистильована вода після циклу регенерації. “О, хоча б швидше фінішувати, – думав Вайз, – а там викреслю тебе з пам’яті, наші життєві орбіти ніколи не перетнуться. Хіба це дівчина? Електронна машина. Ніяких емоцій, аналітичний розум, та й годі. Хоча… нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив… Ех, краще не згадувати… А втім, якщо все зважити… Коли б не цей її аналітичний розум, то з нас давно б уже був рій атомів… Але її командирський тон… І чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то… Ну, нічого, скоро фініш!”
– Вайзе, пора… У нас багато роботи. Біотрон чекає на вас.
– Знаю, знаю, – гамуючи роздратованість, відказав Омнісієнт.
Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, підвівся. А вона вже встигла прийняти біотрон, причепуритися – метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:
– Буду в рубці.
І вийшла, похитуючи округлими формами. “Ну, й іди собі… “В рубці…” А де ж тобі ще бути?”
Біотрон повернув і Вайзові бадьорість, до рубки він зайшов у доброму настрої. Ще кілька тижнів, і вони будуть на Землі… Звичайно, там уже інші покоління, зовсім інше життя, але це ж – рідна планета! Не те, що ті непривітні кам’яні брили, які траплялися на їхньому шляху. Земля… Чудо! пісня! казка! – ось що таке Земля.
Модеста згорбилась, прикипіла до пульта і зараз нагадувала йому велику чорну галку.
– Яка відстань?
Вона довго мовчала, і це стривожило Вайза, Різко ступнув до неї, поторгав за плече, ніби сонну.
– Яка відстань, питаю?
Модеста нарешті відвела голову, і він побачив у її очах причаений переляк.
– Тут щось… не те. Подивіться, Вайзе.
Встала, даючи йому місце біля пультового екрана.
– Що це? – скрикнув Омнісієнт. – Чужа зоря?!
Гігантське, трохи ніби пригашене світило займало пів-екрана. Жодної планети телескопи не зафіксували. Діаметр зорі – 260 мільйонів кілометрів. І їхній “Спис” невідворотно мчить до цього розжареного гіганта…
Вайз похолов, учепірився за край пульта, аж пальці побіліли. От тобі й Земля… Енергетичні запаси вичерпані на розгін корабля, лишилося тільки для посадки. А він ще будував усякі плани, мріяв… Кінець. Катастрофа. І все це – вона, Модеста.
Різко схопився з крісла – руки зігнуті в ліктях, кулаки стиснуті, з очей – колючки.
– Як це розуміти?!
Вона закліпала віями:
– Не знаю.
Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнісіента.
– “Не знаю”!. А хто ж задавав програму?
– Заспокойтеся, Вайзе.
– Скоро ми заспокоїмось навіки. Але перед тим… Як, по-вашому, за злочин треба відповідати?
– Я не зробила ніякого злочину.
– Ви склали і ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?
– Не впадайте в істерику, Вайзе.
Він підступав усе ближче, люто прискаючи словами:
– Украла день повернення! Нікчемне створіння… А ще взялося командувати кораблем!
Пальці йому розчепірились, голова подалася вперед.
– Ви що, збожеволіли, Вайзе? Ситуація…
– Я покажу тобі ситуацію, – прошипів, палячи її гострим поглядом. – Однаково лишилося мало…
– Схаменіться!
Лице її поблідло, але стояла, не рушаючи з місця. їх розділяло кілька кроків.
– Ви втрачаєте, Вайзе, людську…
– Уже втрачено все!
Ще мить – і його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свій командирський променевий пістолет, і лискуча цівка одразу привела Вайза до тями. Він ніби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидіння.
– Ганьба, Вайзе, – обізвалась Модеста. – Ви втратили людську подобу…
Він довго мовчав, потім буркнув:
– Скоро втратимо й шкуру.
Здавалося, його злоба вляглася, і він збайдужів до всього, не дивився ні на свою супутницю, ні навіть на екран, який повнився золотом невідомого сонця.
– Тут щось загадкове, незрозуміле, – примирливо говорила Модеста, – а ви… перелякалися.
– Я перелякався? – Вайз підвівся і знову сів. – Хоча так, ви маєте рацію: перелякався. Мене ошелешило. Катастрофа – хто її сподівався? Несправедливість долі, безглузда жорстокість – ось що нестерпне.
– Нам треба уточнити параметри цього сонця, – сказала Модеста і знову сіла до пультового екрана. – Особливо мене цікавить швидкість відносно зірок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедиції…
– До Сонячної системи заблукав зоряний гігант – це ви хочете сказати? – Вайз підійшов упритул. – Ні, дорогенька, в космосі такого не буває, зустріч двох сонць – подія майже неймовірна.
В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий пістолет був у руці Вайза.
– Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…
Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.
Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.
– Маніяк.
– Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.
– Перед нами таке цікаве явище, – сказала Модеста, проходячи до пульта, – і замість того, щоб поринути в дослідження…
– А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.
– Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…
– А що я?! – верескнув Вайз. – Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!
– Справжній дослідник працює до останнього подиху.
– Гучно сказано. А заради чого – до останнього подиху?
– Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання – це треба розтлумачувати?
– Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?
– О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…
– Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.
– Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.
– І що?
– А те, що ви б перевірили, яку програму введено…
– Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.
– Так, досі не було. Але як сталося…
– Неточність у програмі – хіба не ясно?
– За точність я ручуся. – Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. – Чуєте? Ручуся!
Вайз мимоволі знітився, опустив очі.
– А якщо я її знайду?
– Тоді стріляйте!
– Гаразд, так і буде.
Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.
– Тільки щоб того… без фокусів! – гукнув до Модести. – Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.
– Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!
Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму – в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася – вираз обличчя видавав її нервове напруження.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)