Бережний Василь Павлович Лабіринт
Бережний В. П. Лабіринт: Наук.-фантаст. повісті та оповідання. – К.: Рад. письменник, 1986. – 263 с. – С. 233-261.
I.
Забринів зумер – довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього
Кук-Соммерс
Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.
– Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…
Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…
– У мене всього кілька запитань… – Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.
– Чого досяг, так? – Лице Кук-Соммерса скривилося.
– Так, і про це…
– Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
– Аякже. І негативний результат для нас цікавий.
– Морочите мені голову…
– А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?
– Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
– Саме цього всі й сподіваються. – Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
– Саме цього? – здивовано вигукнув той. – Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?
Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
– Ну, ось хоча б і наш журнал “Нью саєнс”, який у наукових колах…
– Але чому? – перебив Кук-Соммерс. – Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…
Кореспондент прискалив око:
– У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?
Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.
– До чого тут подвійне прізвище?
– Не здогадуєтесь? – Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини. – Невже це для вас таємниця?
– Чого ви морочите мені голову? – Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. – Випускайте кота з мішка!
– У вас ювілей, таке свято, – якомога лагідніше сказав кореспондент, – а ви їдете на чорному ослі.
– Ага, так! – Фізик ляснув у долоні. – Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.
Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко – японська штучка – де він тут узявся? Циліндрична “голова”, обведене чорною фарбою “обличчя”, намальований “рот” і дужки “брів”, але “очі” – ні, “очі” скляні, жевріють; замість “носа” – коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.
Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…
– Я – Няумуко, – обізвався робот котячим голосом, – а ви? Будемо знайомитись
– Мене звуть Патриком…
Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.
– Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.
– Я протестую! – заволав кореспондент. – Насильство в науковому закладі!
– Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! – приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. – Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!
Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.
– Тепер я візьму у вас інтерв’ю, – з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. – До речі, магнітофон і фотоапарати – на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?
– Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.
– Ну то й що?
– А леді Кук…
– То це все мама?!
– Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…
– Справді… Я на це якось не звертав уваги, – погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. – І що з цього виходить?
– А те, що ваш батько – якщо тут можна вжити це слово – був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п’ять…
– Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.
– Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?
Кук-Соммерс закліпав рудими віями:
– Який банк? Що ви говорите?
– Банк чоловічого сім’я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.
– Банк… Що ви цим хочете сказати?
– Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експеримент – пошуки, надії…
– Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою – експеримент… А магнітофон крутиться… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.
Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з футляра, підніс до свого куцого “носа”. Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме проробив із двома фотоапаратами.
Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.
– Ну, що, Няумуко?
– Ніяких особливих запахів нема.
– Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.
Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почиргикав до окованих залізом дверей.
Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів непорушно, підперши голову руками, навіть очі заплющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. “Він давно номер…” Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же народжений матір’ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?
Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…
– Няумуко, виклич міс Едну.
Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Звичайно, було б добре – та ще й як добре! – виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьметься за леді Кук – треба змусити її стати трохи щедрішою до свого лебедя, а що?
– Від сьогодні – я завеликий для своїх черевиків! – гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.
– Ого, ти вже став великим, любий? – почувся голос Едни. – Докопався до найглибшої таємниці?
– Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось – розповім.
– Влаштовуєш сьогодні вечір?
– Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….
– Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об’єкті.
– Де це?
– Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось говорила.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)