Улітку 1824 р. А. С. Пушкін по наущению своїх ворогів був відправлений петербурзьким начальством у псковське Село Михайловское. Ще в Одесі поетом опановували похмурі настрої. “Нудно… от приспів мого життя” – писав він своєму другові Дельвигу, при цьому називаючи себе “посилальним невільником”. А отут ще стояла розлука з морем, що підтримує в Пушкіні творчі сили протягом всього південного посилання. Так з’явився вірш “До моря”.
Прощання Пушкіна з морем – це прощання двох стихій: поетичної стихії й стихії самої природи.
Поет захоплюється “гордою вродою” моря, востаннє чує його “смутний” і “закличний шум”. Четверта строфа – визнання в любові до моря. Що ж так любив Олександр Сергійович в “вільній стихії”? “Глухі звуки”, “глас безодні”, “тишу”, “норовливі пориви” – все це було близько й самому Пушкіну. Але бажання злитися зі стихією, “навік залишити нудний, нерухливий брег” залишилося нездійсненим. “Вотще рвалася душа моя” – викликує Пушкіна, зачарований “могутньою пристрастю” моря.
Як із другом, як із братом веде Пушкіна своя прощальна розмова з морем.
ДО “неприборканого” стихії він сміло звертається на “ти”: “Ти чекав, ти кликав…” І море відповідає йому, народжуючи в уяві образи й долі двох славнозвісних історичних особистостей: французького полководця й англійського поета. Пушкіна згадує про безславну кончину “серед мучень” на острові Святої Олени великого Наполеона й про смерть лорда Байрона, що брало участь у Греції в боротьбі за визвольний рух. Смерть останнього поет порівнює з “шумом бури” і призиває море, чиїм духом був створений Байрон, “схвилюватися непогодою”. “Оплаканого волею” генія англійської поезії Пушкін називає “володарем дум” і співаком моря. З його загибеллю мир стає порожній. Тринадцята строфа цілком закономірно привносить у вірш політичний мотив. Де б не зустрічав поет благо, “на стражі” завжди коштує тиран. І в цьому доля не тільки Пушкіна, але й всіх людей на світі. Знову й знову вертаючись до прощання з морем, поет так і не зміг з ним розстатися. Зв’язано це було з тим, що “вільна стихія” жила в його серце. Наповнений нею, їдучи в посилання, Олександр Сергійович відніс у собі – у своїх думках і у своїй душі – “скелі”, “затоки”, “блиск”, “тінь” і “говір хвиль”. Розлука не відбулася, адже на Пушкіні, так само як і на Байроні, “був зазначений образ” моря.
Вірш “До моря” – яскраве й сильне по своїй поетичній глибині – хвилювало розуми й серця не тільки сучасників Пушкіна, але і його послідовників. Марина Цветаева – поет срібного століття – у нарисі “Мій Пушкін” як ніхто іншої описала своє враження від цього вірша. Будучи ще маленькою дівчинкою, що ніколи не бачила моря, вона полюбила море всім своїм трепетним серцем, прочитавши один раз “До моря” Пушкіна. Тільки море її назавжди стало морем прощання. Разом з поетом XIX в. вона “переносила” море в “ліси” і “мовчазні пустелі”, і ніколи не давала “вільної стихії” охолонути у своїй душі.
У Михайлівський Пушкіна чекало замкнуте життя, що він заповнював читанням і творчістю. Але образ моря, оспіваний їм в одному зі своїх віршів, не дозволяв поетові засмутитися, допомагаючи своїм вільним і неприборканим духом здійснити нові геніальні задуми
