Олександр Олександрович Блок жив і писав у дуже важких історичних умовах, болісно відчуваючи відсутність гармонії в “страшному світі”. Не почував він її й у своїй душі. Тільки любов змогла принести Блоку те необхідне, бажане умиротворення, без якого неможливо було жити. Любов була покликана виключити хаос не тільки в душі, але й у навколишнього поета світі. Блок обожнював любов, що відкрила йому високий сенс життя. Величезна кількість віршів він присвятив цьому прекрасному почуттю. Одне з них “Про доблестях, про подвиги, про славу…”.
Цей вірш був написаний в 1908 році й увійшов у третій тім Зборів віршів поета. Цикл “Відплати”, до якого ставиться вірш, продовжує тему “страшного миру”. Слово “відплату” розуміють звичайно як покарання за якийсь злочин. Причому покарання, що виходить із боку, від когось. Відплата, по Блоці, це насамперед осуд людиною самого себе, суд власної совісті. Головна провина героя зрада даним колись священним обітницям, високій любові, зрада людському призначенню. А наслідком цьому розплата: щиросердечна спустошеність, утома від життя, покірне очікування смерті. Ці мотиви звучать у всіх віршах циклу
“Відплата”. Назавжди пішла з життя поета та висока безгрішна любов, дійсність зруйнувала ідеал, і поет уболіває про загублену чисту мрію, у якій він тепер не здатний так сильно вірити: Про доблестях, про подвиги, про славу Я забував на сумній землі, Коли твоя особа в простій оправі Переді мною сіяло на столі… Уже не мріяти про ніжність, про славу, Всі миновалось, молодість пройшла! Твоя особа в його простій оправі Своєю рукою забрав я зі стола. Вірш “Про доблестях, про подвиги, про славу…” має структуру кільцевої композиції: перший рядок повторює останню, але протипоставлена їй; у висновку вірша автор немов хоче повторити перший рядок, але він уже не думає ні про доблесть, ні про подвиги, він шукає хоча б ніжності, але не знаходить і неї. Жанр вірша любовне послання. Герой звертається до збіглій від нього улюбленій жінці. Він випробовує жагуче бажання повернути любов, загублену вже багато років тому. Це бажання передане у вірші за допомогою анафор і синтаксичного паралелізму: И згадав я тебе перед аналоєм, И кликав тебе, як молодість свою… Я кликав тебе, але ти не оглянулася, Я сльози лив, але ти не снизошла. Розставшись із улюбленої, герой втратив сенс життя, він втратив самого себе. Не зустрів він більше й теперішньої любові, на життєвому шляху йому зустрічалася лише пристрасть: Летіли дні, крутясь проклятим роєм… Вино й пристрасть терзали життя мою… І згадав я тебе перед аналоєм, И кликав тебе, як молодість свою… Ті дні, коли особа улюбленої сіяло, перемінили страшні дні, що крутятся “проклятим роєм”. Образ “страшного миру” символичен, він один із ключових у вірші. Зливаючись із образом сирої ночі, він контрастує з “синьому плащем” минулого, плащем, у який загорнулася героїня, ідучи з будинку (синій колір зрада): Ти в синій плащ сумно загорнулася, У сиру ніч ти з будинку пішла. Не знаю, де притулок своїй гордині Ти, ніжна, ти, мила, знайшла… Я міцно сплю, мені сниться плащ твій синій, У якому ти в сиру ніч пішла. Дні подібні ночі, життя здається сном (“я міцно сплю”). У вірші нам зустрічається велика кількість епітетів: “на сумній землі”, “заповітне кільце”, “проклятим роєм”, “сира ніч”. Та ніжність, з якої герой згадує свою улюблену, порівнюючи її зі своєю молодістю: “И кликав тебе, як молодість свою”, відбита в добутку такими епітетами, як: “прекрасна особа”, “ти, мила”, “ти, ніжна”. Зустрічаються у вірші уособлення й метафори: “коли твоя особа в простій оправі”, “переді мною сіяло на столі”, “я кинув у ніч заповітне кільце”, “ти віддала свою долю іншому”, “летіли дні”, “вино й пристрасть терзали життя мою”, “я міцно сплю”. Якщо уважно читати вірш “Про доблестях, про подвиги, про славу…”, те неважко помітити, що воно перегукується з віршем А. С. Пушкіна “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”. Коли твоя особа в простій оправі Переді мною сіяло на столі… У Пушкіна ми бачимо подібні рядки: Я пам’ятаю дивовижне мгновенье: Переді мною з’явилася ти. “І я забув прекрасну особу” “И я забув твій голос ніжний”. “Летіли дні” “ішли роки”. Але, не дивлячись на настільки схожий сценарій, фінали у віршів зовсім протилежні: в А. С. Пушкіна до кінця вірша наступає пробудження душі, у Блоку ж ми бачимо лише гіркоту, розпач (герой не повернув улюбленої). У рятівну віру любові, любові світлого почуття, що як очищає, А. Блок вірив завжди й прагнув віддати всього себе любові, великій любові до жінки, до Батьківщини… Любові він присвятив свої почуття, помисли, ду
шу, що яскраво виражено в його віршах на всьому протязі Творчості великого поета, ім’ям якого його мати, Росія, пишається й понині.
