Аналіз оповідань Шукшина зі збірника “Характери”
У всіх випадках такого занадто “проникливого” (а насправді сугубо довільного) прочитання, я думаю, проявляється одна характерна й досить стійка наша літературно-критична звичка – виходити у визначенні ідеї розглянутого добутку не з об’єктивно, що наличествует задуму, письменника, а з якої-небудь апріорно постулируемой схеми, що ми потім і прагнемо підтвердити вибірковим аналізом. Скажемо, потрібно було підтвердити думку про те, що Шукшин – проповідник “моральної переваги села”, – виривали фрази начебто “Я вас усіх
Є, однак, і ще один вид аналізу, па перший погляд начебто прямо протилежний першому, але па самій справі зовсім йому тотожний, оскільки виявлення об’єктивного письменницького задуму забезпечується ним нітрохи пе в більшої – а, бути може, навіть і в меншої – мері, чим першим. Я маю на увазі той випадок,
Коли Шукшина запитали, який оповідання зі збірника “Характери” він уважає кращим, він, ледве подумавши, відповів: “Ну, мені от представляється… перше ж оповідання, „срезал” називається”.
Оповідання дійсно унікальний. По новизні проблеми. По гостроті її розробки. По просторості й глибині підтексту. Ну, і по майстерності, розуміє
Гліб Капустін – свого роду “сільський інтелектуал”. У всякому разі, така в нього репутація серед односільчан, які звикли до того, що коли в село приїжджав хто-небудь із їхніх знатних земляків і коли в хату до нього “набивався ввечері народ – слухали які-небудь чудові історії або самі розповідали про себе, якщо земляк цікавився, – тоді-те Гліб Капустін приходив і зрізав гостя”, тобто подлавливал його на якій-небудь дрібниці й ставив у неспритне положення. Так один раз він “зрізав” полковника, що переплутав прізвища Ростопчина й Распутіна, і мужики довго потім повторювали його “крилату” фразу: “Спокій, спокій, товариш полковник, ми ж не у Филях”.
З перших же слів диспуту, у який він втягує простодушного й нічого не кандидата, що підозрює, наук Журавльова, однак, з’ясовується, що Гліб Капустін – типовий демагог, непроходимо неосвічений, так до того ж ще й озлоблений. Тому що рухає їм не просте бажання показати себе розумним перед приїжджими людьми, а насамперед прагнення принизити їх, знеславити в що б те не стало
Сама по собі його демагогія не представляє великого інтересу. Незвичайна вона хіба що по своїй мальовничо-дивовижній незграбності й безпардонності. Зате безсумнівний інтерес представляє характер п, так сказати, соціально-історична природа його психологик. Сам Шукшин визначав це так: “Людина при поділі соціальних багатств вирішила, що він обійдений, і прийнявся мстити, покладемо, ученим. Тому що свої демагогічні мовлення Гліб тому й вимовляє настільки самовпевнено, що він усе ще продовжує відчувати себе саме в положенні представника “народу”, “хазяїна країни, трудівника”. І він, треба віддати йому належне, досить мистецьки використає переваги свого положення: при “настанні” придушує бідного кандидата авторитетом “народу” (“Ми отут теж трошки… „микитим”. І газети теж читаємо, і книги, трапляється, почитуємо…”; “Так що коли вже виїжджаєте в цей самий народ, то будьте небагато собранней. Подготовленней, чи що”), при “обороні”-юродствує: “Ми не мислителі, у нас зарплата не та”; “Ми, провінціали…”. У кожному разі він – представник народу, і за будь-який поворот розмови всю відповідальність несе, таким чином, “далекий від парода” кандидат Журавльов. Гліб упевнений, що зовсім так само дивляться на справу й мужики, і треба сказати, що це-те, властиво, і насторожує нас найбільше – реакція мужиків. Справа навіть не в тім, що всі вони ще більш неосвічені, чим Гліб, оскільки навіть та нісенітниця, що несе Гліб, для них – межа вченості. Вражає інше – їхня відома упередженість проти Глєбових “жертв” (ким би вони не були), що не^-міркує готовність слухати лише його “доводам”. Розумних і ясних слів кандидата вони не розуміють, як і Глєбовій абракадабри й взагалі всього того, про що йде суперечка. Розуміють же вони от що: раз кандидат бентежиться, раз він не може привести жодного з тих плакатно-хльостких доказів, на які настільки горазд Гліб, стало бути, йому “нема чим крити”; Гліб же на кожному кроці вживає такі звичні, такі зрозумілі вираження, якось: “Тільки, може бути, ми спершу навчимося хоча б газети читати?”, “Можна адже сто разів повторювати слово „мед”, але від цього в роті не стане солодко”, “Частіше спускайтеся на землю. Їй-богу, у цьому є розумний початок” і т. д. Яким образом зв’язані й чи зв’язані взагалі ці прописні істини із самою істотою Глєбової ахінеї – мужикам немає справи. Але раз Гліб здатний саме до них звести кожний свій “тезу” (яким би безглуздим він не був по суті), раз він уміє додати їм наступальне звучання, виходить, міркують мужики, він прав
“- Відтягнув він його! Дошлий, собака. Звідки він про Місяць^-те все знає? – Зрізав – Зрізав… Звідки що береться! И мужики здивовано качали головами – Дошлий, собака. Зачесав Костянтина Иванича… Як миленького зачесав! А цей^-те, Валя-то, навіть рота не відкрила – А що отут скажеш? Отут нічого не скажеш. Він, Костя-то, міг, звичайно, сказати… А той йому на одне слово – п’ять”.
От це-те і є саме сумне – переконаність, що прав завжди той, хто може сказати “на одне слово – п’ять”. І що пуття в тім, що “у голосі мужиків чулося навіть як би співчуття” кандидатові й що в глибині душі вони начебто б навіть недолюблюють Гліба, тому що “Гліб – твердий, а жорстокість ніхто, ніколи, ніде не любив ще”. Адже Гліб-те “їх як і раніше незмінно дивував. Захоплював навіть”. А це значить, що вони й завтра із задоволенням підуть послухати, як Гліб буде “зрізати” чергового “знатного земляка” і приймуть пускай і не цілком усвідомлене, але все-таки досить зацікавлена участь у приниженні людини
Але важливо зрештою не від. Важливо те, заради чого Вл. Коробів робить це насильницьке об’єднання. Йому необхідно довести, що запеклість Гліба Капустіна пояснюється не особистими його властивостями, а тим, що у свій час він, імовірно, сам був скривджений людьми типу… ну, загалом, “зазнайками” і з тих пор затаїв образу па правого й на винуватого. “Були, видимо, у селі Нової до цього візитери, які поводилися зарозумілість, ставилися до навколишнім зі зневагою. Самі того не зауважуючи, вони протиставляли себе сільським жителям, надмірно випнули своє „я”, чим глибоко образили багатьох своїх земляків, їхня гордість, почуття особистого достоїнства. Такого роду образа й штовхнула Гліба один раз на парі”.
Наведене міркування, загалом кажучи, незаперечно – як і всяка гіпотеза, щодо якої не можна привести жодного доводу проти й пі одягненого – па. Так навіщо ж тоді й пускатися в подібні міркування? Чи не краще виходити просто з того, що иаписаио в оповіданні чорним по білому? “Передісторії” Гліба Капустіна можна сконструювати скільки завгодно, і всі вони будуть рівною мірою ймовірні, але до
Конкретному образу, створеному Шукшиним, вони не мають ні найменшого відношення, тому що письменника в цьому випадку займає не те, як утворився цей тип, а те реальне зло, що він зараз заподіює людям. Капустіни, Червоноокі, вахтерки, Рози, “літні, у плащах”, на жаль, існують. Існують і отруюють життя гарним людям. І нема чого шукати для них “поважних причин”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)