На чому ж засноване прочитання оповідань Шукшина?

Насамперед, поставимо запитання: а що це за “скандал”, що, відповідно до очікувань А. Марченко, повинен був або міг відбутися в оповіданні “Зміїна отрута”? Що повинен був зробити Максим Волокитип, герой оповідання? Повніше розкрити зміст свого вигуку “Я вас усіх ненавиджу, гадів!”, роз’яснивши, як, за що й чому він “їх” ненавидить, і протока, таким чином, світло на “ті складні відносини, якими зв’язана сьогоднішнє село із сьогоднішнім містом”? Зважаючи на все, саме такого “скандалу” і очікувала А. Марченко й,

так і не дочекавшись, побачила в такому повороті подій “звичайне”, на її думку, прагнення Шукшина піти від принципових відповідей

А. Марченко була, очевидно, відразу ж загіпнотизована тим фактом, що Максим Волокитип, що поневіряється по московських аптеках у безуспішних пошуках зміїної отрути, виявляється недавнім вихідцем із села (правда, уже цілком “акклиматизировавшимся” у місті, що, між іншим, теж немаловажне), а люди, які заподіюють йому зло, живуть у місті. На ньому, цьому факті, вона й будує свою схему основного конфлікту в оповіданнях: гарне село – погане місто. Тим часом, якщо придивитися до оповідання

ближче, те легко переконатися, що факт цей сам по собі для Шукшина рівно нічого не виходить, ніякого значеннєвого навантаження не несе, і, безумовно, прав Вл. Коробів, що звернув увагу на таку характерну деталь, як те, що “не критика, а ображений Максимом міський аптекар зрозумів нашого героя”, Максимові ж самому стало соромно за свою витівку. Носієм того зла, проти якого виступає в цьому випадку письменники, у принципі може виявитися й сільська людина (як це й показано в оповіданні “Ванька Тепляшин”), а потерпілим може виявитися й міською (оповідання “Образа”, “Кляуза”, повість “А поутру вони прокинулися”). А виходить, і сама ідея оповідання “читається” зовсім по-іншому. Вона – не у викритті міста як такого, не у твердженні моральної переваги села, а в протесті проти зла, що однаково огидно й у місті, і в селі, у протесті проти людської байдужості, казенщини. “Я вас усіх ненавиджу, гадів!” – ця “витівка”, можна погодитися з А. Марченко, “груба й безглузда”, але “вони” – це не місто взагалі, а певна й особливо ненависна письменникові порода чиновників, які, користуючись своєю маленькою “владою”, наданої їм їхнім службовим становищем, перетворюють часом цю “владу” у нічим не обмежену й, на жаль, майже не карну тиранію. Саме цю деталь – образливого, повне наміру принизити людини, поводження – Шукшин. прагне особливо підкреслити у всіх оповіданнях на цю тему. “Максимові подумалося, що жінці робить приємність відповідати „нет”, „не знаю”. Він уп’явся па її

– Що? – запитала вона – А де ж він бува-те? Невже в цілому місті пет?! – Не знаю,- знову з якимось дивним задоволенням сказала жінка”. “Максимові схотілося скривдити жінку, сказати в особу їй яку-небудь брутальність. І не те вкрай озлило Максима, що отрути знову ні, а те, з якою легкістю, огидно просто всі вони відповідають це своє „нет”” (“Зміїну отруту”), “Продавщиця презирливо подивилася на нього. Дивний вони народ, продавщиці: продасть звичайний кілограм пшона, а з таким видом, точно повернула забутий борг”. “Продавщиця жбурнула йому один чобіток. Сергій взяв його, повертів, поскрипел хромом, пощелкал нігтем по лаково підошві, що блищала… Осторожненько запустив руку всередину… „Нога-то в ньому спати буде”,- подумав радісно.

Можна згадати й ще трохи виразительнейших портретів таких персонажів: це й Червоноокий з оповідання “Ванька Тепляшин”, і продавщиця Роза з “Образи”, і вахтерка з документального оповідання “Кляуза”. І в кожному з названих прикладів Шукшина цікавлять не взаємини села з містом, а проблеми куди більше складні й, головне, дотичні всіх нас,- вони підсумуються у важкому, виконаному глибокої щиросердечному болі питанні: “Що з нами відбувається?” Справді – що? Це питання не було б ні важким, ні занадто драматичним, якби справа полягала лише в тім, щоб пояснити, звідки беруться такі от хами начебто Рози або Червоноокого. Моральна нерозвиненість, низька культура, комплекс неповноцінності й т. д. Але цим питання не вичерпується. Справа не тільки й, бути може, даяле не стільки в тім, звідки беруться хами, скільки в тім, чим вони б’ючи^атся в житті, чому залишаються суцільно й поруч безкарними. І Шукшин у повний голос заявляє, що якщо хам підняв голову, якщо він набирає силу, те винуваті в цьому багато в чому ми самі. Продавщиця Роза напевно не посмітила б знущатися із Сашкой Єрмолаєвим, якби в черзі найшовся хоч один, хто побажав би вникнути в суть суперечки й устати на Сашкину сторону – адже ді_-те було ясніше ясного. Але: “…Тим часом позаду утворилася вже черга. І стали лунати голосу:

– Так вистачить вам: був, не був! – Відпускайте! – Але як же так? – повернувся Сашка до черги. – Я вчора й у магазин-те не був, а вони мені якийсь скандал приписують! Ви^-те що?! Отут виступив один літній, вплаще. – Вистачить – не був він у магазині! Вас отут щовечора – не проб’єшся. Міркують коштують. Раз говорять, виходить, був – Що ви, вони номерами нікуди не ходют! – заговорили вочереди. – Вони газети читаються – Коштує обурюється! Це на вас треба обурюватися. На вас треба обурюва_-те – Так ви що? – спробував було ще сказати Сашка, але зрозумів, що даремно. Нерозумно. Цю стінку з людей йому не пройти – Працюйте,- сказали Розі із черги. – Працюйте спокійно, не обертайте уваги на всяких отут…”

И от Сашка коштує на вулиці й розгублено думає: “Що за манера? Що за дивне бажання догодити – продавцеві, чиновникові, хамуватому бюрократові?! Догодити будь-що-будь! Адже ми самі розплодили хамів, самі! Ніхто ж нам їх не завіз, не закинув на парашутах! Самі! Давайте розберемося, зрештою. Пора ж їм і укорот робити. Вони ж уже міри не знають…”

Дійсно, “укорот” потрібний. Але як його зробити? Поодинці – нічого не вийде. Сашка Єрмолаєв спробував було не боротися навіть, а просто з’ясувати, чому той, “літній, у плащі”, догоджав перед продавщицею, так самого зі сходи спустили; Вапька Тепляшин тільки й зміг, що піти з лікарні, так вилаяти на прощання Червоноокого, котрий, до речі сказати, і вухом не повів; сам Шукшин в історії з вахтеркою так і залишився зі своїм питанням-лементом: “Що ж з нами відбувається?!”

Висновок напрошується тільки один: для того щоб перемогти хама,- треба об’єднати зусилля, а для того щоб об’єднати їх, треба перемогти в самих собі байдужість, морально-соціальна индифферентизм. До цьому, властиво, і призиває Шукшин. Але от що дивно: у критику цей його висновок не те щоб ставиться під сумнів, але явно притупляється, обростаючи якимись додатковими, так сказати, “супутніми” тлумаченнями, яких сам Шукшин жодною мірою не передбачав. Справа представляється таким чином, начебто Шукшин, віддаючи на загальний огляд непривабливу фігуру хама, переслідує й ще одна мета, а саме: “зрозуміти неправого”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


На чому ж засноване прочитання оповідань Шукшина?

Categories: Шкільні твори

Links