Алфред Теннісон Годіва
Алфред Теннісон
Годіва
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995
На поїзд я чекав у Ковентрі;
З швейцарами і конюхами я
Трьох стрілок рух спостерігав високих,
Стоявши на мосту,- і там же в ритми
Одяг легенду гoроду цього:
Не тільки ми, насіння пізнє Часу,
Нове поріддя, що в кружлянні лету
Минуле гудимо, не тільки ми.
Що кричимо про правду і про кривду,
Народ любили, і з ярма податків,
Яке він ніс, обурювались,- більше
Вона зробила, витерпівши
Жона, що сотні літ тому жила,
Годіва, графа лютого дружина
I пана в Ковентрі. Коли наклав
Податок він на місто, заридали,
Дітей схопивши в руки, матері:
“Його сплативши, з голоду помрем ми!”
Вона піша до мужа. Він ходив
По залі, сам-один, з своїми псами;
На фут звисала борода його,
На ярд – волосся з голови. Про сльози
Жіноцтва повіла вона йому
I мовила: “Сплативши цей податок,
Вони помруть від голоду”. На неї
Напівздивовано поглянув він:
“Таж задля них ви не дали б боліти
Мізинцеві своєму навіть”.- “Згодна
За них я вмерти”,- прорекла
Граф засміявся і Петром та Павлом
Заклявся, потім кляснув по брильянту
В її сережці: “Кажете таке ви,
Аби казати”.- “Ні, це правда щира!
Прохаю випробувати мене:
Нема нічого, що я не вчинила б”.
I з серця глибу, волохатого,
Немов рука Ісава, мовив він:
“Проїдьте верхи голою крізь місто,
I я знесу податок” – і, кивнувши
Зневажливо, пішов посеред псів
Великими він кроками з покою.
Вона сама зосталась. Всі чуття
В її душі забушували, наче
Вітри, що кинулись з усіх сторін
Один на одного. Перемогла
Одначе жалість. I вона герольда
Послала, щоб при рокотанні сурем
Він місту обвістив жорстку умову;
Що визволить вона народ; але,
Якщо її добро близьке їх душам,
Нехай не ступить до полудня жадна
Нога по вулиці, коли вона поїде,-
А щоб сиділи всі в домах своїх,
Замкнувши двері і заклавши вікна.
I до алькову подалась вона,
I, там усамітнившися, орли
На поясі своєму розстебнула,
Дарунку графа лютого; проте
При кожнім повіві вона барилась
I виглядала, ніби літній місяць,
Напівзанурений у хмару; враз
Струснула головою, і волосся
Заструмувало до колін її;
Квапливо роздяглась; по сходах вниз
Прокралась і, неначе промінь сонця,
Перебігала легко від стовпа
I до стовпа; нарешті досягла
Воріт, де кінь на неї ждав, накритий
Пурпурою з гербами золотими.
I так поїхала вона – у шатах
Цнотливості. Повітря прислухалось,
Пойнятий боязню, вітрець не дихав;
Широкороті голови на ринвах,
Здавалось, приглядалися підступно;
Пса гавкіт паленив їй раптом щоки;
Коня ступання гнало через пульс
Нестримний острах; стіни невидющі
Щілини мали, а вгорі дашки
Примхливі роздивлялися; одначе
Не захитався дух її – і врешті
Замерехтіла крізь готичні арки
На полі білоцвіта бузина.
Назад поїхала вона – у шатах
Цнотливості; і грубіян один,
Істота ница, зліпок глин невдячних,
Що приказкою став на всі часи,
Діру таємно просвердливши, глянув;
Але ще перше, ніж дістали очі
Жадане, мороки побили їх,
I витекли вони: Високі Сили,
Що благородних дум і діл пильнують,
Звели нанiвець низькодушний намір.
Не знаючи того, що сталось, мимо
Вона проїхала. I враз, потужно
Безстидний полудень подав свій голос
В дванадцять поштовхів; з десятків башт
Забили молоти; але вона
Уже дісталась до свого алькову –
I навстріч мужеві із нього вийшла,
Убрана і в вінці, знесла податок
I здобула собі ім’я безсмертне.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)