Айзек Азімов А якщо
Айзек Азімов
А якщо…
Звісно, Норман і Ліві спізнювалися – коли поспішаєш на потяг, останньої хвилини неодмінно щось та затримає, – і у вагоні майже не залишилося вільних місць. Довелося сісти попереду, таким чином, що погляд упирався в лавку навпроти, обернену спинкою до руху і таку, що тулилась до стінки вагону. Норман став закидати валізу до сітки, й Ліві прикро поморщилася.
Якщо якась пара сяде навпроти, доведеться весь шлях до Нью-Йорка, кілька годин підряд, з дурнуватим відчуттям незручності вирячувати очі один на одного,
Нормана, здається, все це анітрохи не чіпляло, й Ліві трішки засмутилася. Зазвичай вони на все відгукуються однаково. Саме через це, як запевняє Норман, він аж до цього дня нітрохи не сумнівається в тому, що правильно обрав собі дружину.
“Ми підходимо один до одного, Ліві, це головне, – казав він. – Коли вирішуєш головоломку і один шматочок в точності підходить до іншого, значить саме він тут і потрібен. Ніякий інший не підійде. Ну,
А вона сміється й відповідає:
“Якби того дня ти не сів у трамвай, ми б, напевно, ніколи б і не зустрілися. Що б ти тоді робив?”
“Залишився б неодруженим, звісно. І потім, як не того дня, так іншого, все одне, я познайомився б з тобою через Жоржетту”.
“Тоді все вийшло б по-іншому”.
“Ні, так само”.
“Ні, не так. І потім, Жоржетта ні за що б мене з тобою не познайомила. Вона тебе приберігала для себе і вже постаралася б не обзаводитися суперницею. Не той вже у неї характер”.
“Що за нісенітниця”.
І тут Ліві – в котрий вже раз – запитала:
– Слухай, Нормане, а якщо б ти прийшов на ріг хвилиною пізніше й сів би не в той трамвай, а в наступний? Як по-твоєму, що б тоді було?
– А якщо б у всіх риб виросли крила і вони відлетіли б на високі гори? Що б ми тоді їли по п’ятницях?
Але вони тоді все ж таки сіли в той самий трамвай, і в риб не ростуть крила, а тому вони вже п’ять років одружені й по п’ятницях їдять рибу. І через те, що вони одружені вже цілих п’ять років, вони вирішили це відсвяткувати і їдуть на тиждень до Нью-Йорка.
Тут вона повернулася до сьогодення:
– Невдалі нам все ж таки попалися місця.
– Так, вірно, – сказав Норман. – Але ж навпроти поки що нікого немає, отже ми більш-менш самі хоч би до Провіденса.
Але Ліві це не втішило, і недаремно вона засмутилася: проходом крокував маленький кругленький чоловічок. Звідки він, питається, узявся? Потяг пройшов вже півшляху між Бостоном і Провіденсом. Якщо цей чоловічок раніше десь сидів, чого ради йому надумалося міняти місце? Ліві дістала пудреницю й подивилася в дзеркальце. Якщо не звертати уваги на цього коротуна, може він ще й пройде мимо. І вона розпочала чепурити своє світло-каштанове волосся, яке трішки розтріпалося, поки вони з Норманом бігли до потягу, й розпочала вивчати в люстерку свої блакитні очі та маленький пухкий рот – Норман запевняє, що губи її завжди складені для поцілунку.
Непогано, подумала вона, дивлячись на своє віддзеркалення.
Потім вона здійняла очі – той чоловічок вже сидів навпроти. Він зустрівся з нею поглядом і широко посміхнувся. Від усмішки вусібіч розбіглися зморшки. Він поспішно стягнув капелюха й поклав його на свій багаж – маленьку чорну скриньку. Негайно на голові в нього, навколо голої, наче пустеля, лисини здибився віночок сивого волосся.
Ліві мимоволі посміхнулася у відповідь, але тут погляд її знову впав на чорну скриню – й посмішка згасла. Вона торкнула Нормана за лікоть.
Норман здійняв очі від газети. Брови в нього такі грізні – чорні й зрощені, – що якраз злякатися. Але темні очі з-під цих брів глянули на неї, як завжди, і ласкаво, і немовбито трохи глузливо.
– Що трапилося? – запитав Норман. На чоловічка навпроти він не подивився.
Кивком, потім рукою, Ліві намагалася непомітно показати, що саме її вразило. Але гладун не зводив з неї очей, і вона відчула себе надзвичайно дурнувато, тому що Норман лише втупився на неї, нічого не розуміючи. Нарешті вона притягнула його до себе й шепнула на вухо:
– Ти хіба не бачиш? Дивися, що написано в нього на скриньці.
І сама подивилася ще раз. Так, так і є. Напис був не дуже помітний, але світло падало навскіс і на чорному тлі виднілася лискуча пляма, а на ній старанно округлим почерком було виведено:
А ЯКЩО………………..
Чоловічок знову посміхнувся. Він квапливо закивав і кілька разів підряд тицьнув пальцем в цей напис, а потім собі в груди.
Норман обернувся до дружини, а потім сказав тихенько:
– Напевно, його так звуть.
– Та хіба такі імена бувають? – заперечили Ліві.
Норман відклав газету.
– Зараз побачиш. – І, нахилившись до чоловічка, мовив: – Містере Якщо?
Той з готовністю подивився на нього.
– Чи не скажете, котра година, містере Якщо?
Чоловічок витягнув з жилетної кишені величезного годинника й показав Норману циферблат.
– Дякую вам, містере Якщо, – сказав Норман. І шепнув дружині: – Ось бачиш.
Він вже хотів було знову взятися за газету, але чоловічок став відкривати свою скриньку й кілька разів багатозначно підняв палець, неначе намагався привернути увагу Нормана й Ліві. Він дістав пластинку з матового скла приблизно дев’яти дюймів завдовжки, шести завширшки й близько дюйму завтовшки. Краї пластини були скошені, кути закруглені, поверхня абсолютно сліпа й гладка. Потім чоловічок витягнув дротяну підставку й надійно приладнав до неї пластинку. Встановив цю споруду в себе на колінах і гордо подивився на попутників.
Ліві раптом ахнула:
– Дивися, Нормане, це на зразок кіно!
Норман нахилився ближче. Потім здійняв очі на чоловічка.
– Що це у вас? Телевізор нової системи?
Чоловічок похитав головою, і тут Ліві сказала:
– Нормане, та це ми з тобою!
– Тобто як?
– Хіба ти не бачиш? Це той самий трамвай. Он ти сидиш на задньому сидінні, в старому капелюсі, вже три роки, як я його викинула. А ось ми з Жоржеттою йдемо по проходу. Й товста пані загородила дорогу. Ось, дивися! Це ми! Невже не впізнаєш?
– Якийсь обман зору, – пробурмотів Норман.
– Але ж ти ж бачиш, правда? Так от чому він називає це “А якщо”. Ця штука нам зараз покаже, що було б, якщо б… якби трамвай не гойднуло на повороті…
Вона нітрохи не сумнівалася. Вона була дуже схвильована й нітрохи не сумнівалася, що так воно і буде. Вона дивилася на зображення в матовому склі – і сонце, надвечір’я, потьмяніло, й невиразний гул голосів позаду, в вагоні, почав стихати.
Як вона пам’ятала той день! Норман був знайомий з Жоржеттою і вже хотів було встати й поступитися їй місцем, але раптом трамвай гойднуло на повороті, Ліві похитнулася – й шльопнулася просто йому на коліна. Вийшло дуже смішно й
Незручно, але з цього вийшов толк. Вона до того зніяковіла, що він мимоволі мав проявити хоч якусь чемність, а потім і розмова зав’язалася. І зовсім не було потреби в тому, щоб Жоржетта їх знайомила. На той час, коли вони обидві вийшли з трамваю, Норман вже знав, де Ліві працює.
Вона й до цього дня пам’ятає, якими злими очима дивилася на неї тоді Жоржетта, як натягнуто посміхнулася, коли вони стали прощатися. Потім
Сказала:
– Ти, здається, сподобалася Норману.
– Що за нісенітниця! – заперечила Ліві. – Просто він людина ввічлива. Але в нього славне обличчя, правда?
Всього за якихсь півроку по тому вони одружилися.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)