Айзек Азімов Марсіанський Шлях

Айзек Азімов
Марсіанський Шлях
Стоячи на порозі короткого коридора між обома каютами космічного корабля, Маріо Естебан Ріос похмуро спостерігав, як Тед Лонг настроював відеофон: зображення було нікудишнє.
Ріос знав, що кращого чекати годі. Надто далеко вони від Землі, та ще й у невигідному положенні, лицем до Сонця. Щоправда, Лонг міг того й не знати. Ріос ще трохи зачекав на порозі, розвернувшись боком і нахиливши голову, щоб не зачепити одвірка. А тоді, мов корок із пляшки, увірвався в камбуз.
– Що ви шукаєте? – спитав він.

/> – Хочу піймати Хільдера,- відповів Лонг. Ріос присів на край розкладного столу і дістав з полички над головою конічну бляшанку з молоком. Натиснув на покришку, відкриваючи бляшанку, і почав збовтувати молоко, щоб підігріти.
– Навіщо? – Він перехилив посудину і, прицмокуючи, відпив.
– Просто послухати.
– А про витрату енергії ви подумали? Лонг насупився.
– Особистими відеофонами, здається, можна користуватися на свій розсуд.
– Так, але розсудливо.
Вони з викликом перезирнулися.
Ріос був стрункий і м’язистий, мав довгасте похмуре обличчя з запалими вилицями. Все в його зовнішності

виказувало приналежність до професії марсіанських утильників – космонавтів, які сумлінно прочісували простори між Марсом і Землею. Голубі очі вирізнялись на смаглявому, порізаному зморшками обличчі, а воно, в свою чергу, темніло плямою на тлі білого синтетичного хутра, яким був підбитий високий комір куртки із шкірзамінника.
Лонг був і світліший, і делікатніший. Відкинений комір куртки відкривав темні пасма волосся. В дечому він скидався на наземника, хоча жоден марсіанин другого покоління не міг бути справжнім наземником, як мешканці Землі.
– Що ви називаєте розсудливістю? – став допитуватися Лонг.
Тонкі губи Ріоса потоншали ще більше.
– З усього видно, рейс навряд чи окупиться. Тому найменша витрата енергії – нерозсудливість.
– Ну, якщо так,- сказав Лонг,- то чому тоді ви не на посту, адже ваша черга?
Ріос щось пробурчав і, провівши долонею по зарослому підборідді, підвівся та рушив спроквола до дверей, безшумно ступаючи в своїх масивних еластичних чоботях. На півдорозі зупинився поглянути на термостат і обернувся, розлючений.
– А я думаю, чого така спека! Де, по-вашому, ми зараз?
– Хіба чотири з половиною градуси так уже багато?
– Для вас, може, й небагато. Не забувайте, ви в космосі, а не в утепленій рудниковій конторі.- І Ріос рішуче перевів стрілку термостата до краю.- Вистачить того, що дає Сонце.
– Але ж камбуз не на сонячному боці.
– Дарма, і тут потеплішає.
Ріос вийшов, а Лонг задумано дивився йому вслід. Тоді повернувся до свого відеофону. Термостата він уже не вмикав.
На екрані зображення лишалось так само розпливчастим, проте щось таки можна було розібрати. Лонг відкинув умонтоване в стінку сидіння і, подавшись уперед, терпляче вислухав офіційні повідомлення. За кілька хвилин сітка поступово розійшлась, і прожектори вихопили знайому постать бороданя, яка росла прямо на очах, поки не заповнила весь екран.
І тоді, незважаючи на цілу гаму шумів, спричинених електронними бурями, з відстані в двадцять мільйонів миль дуже ефектно пролунало: “Любі друзі! Шановні земляни!”
2
Тільки-но Ріос ступив у рубку, як відразу помітив спалах радіосигналу. Йому здалося, що то сигнал радара, і руки миттю зросив холодний піт, але то лише озвалось його сумління. Власне, за інструкцією, не дозволяється покидати рубку під час вахти, хоч усі виходили на п’ять хвилин, щоб випити кави, певні, що космос чистий, а потім усе-таки потерпали, чи не прогавили знахідку. Бували випадки, коли їхні побоювання справджувалися.
Ріос увімкнув багатосмужну розгортку. Знову зайва витрата енергії, але вже краще перестрахуватись, аніж губитися в здогадах. Космос був чистий, якщо не рахувати віддалених сигналів, що йшли від сусідніх кораблів утильників.
Він увімкнув радіозв’язок. На екрані з’явилася русява голова довгоносого Річарда Свенсона, другого пілота найближчого корабля з боку Марса.
– Здоров, Маріо! – гукнув Свенсон.
– Салют! Що новенького?
Відповідь почулась за якусь секунду, адже швидкість електромагнітних хвиль не безконечна.
– Ото вже я мав сьогодні!
– А що таке? – поцікавився Ріос.
– Пощастило вийти на об’єкт.
– Вітаю!
– Якби ж то я його дістав,- похмуро відказав Свенсон.
– Щось перебило?
– Та, хай йому біс, повернув не в той бік. Ріос знав, що сміятися не можна.
– І як же ти примудрився? – запитав він.
– Я тут ні при чому. Він, виявляється, рухався поза площиною екліптики. Якийсь бовдур навіть не зумів його як слід скинути. А мені звідки було знати? Я собі виміряв відстань до контейнера, певний, що його орбіта проходить по звичайній траекторії. Ти б хіба не так міркував? Так от, пішов я, як мені здавалося, по найвигіднішій кривій перехоплення, а через п’ять хвилин дивлюсь – відстань між нами все більшає і сигнали – ледь-ледь. Тоді я вирахував його кутові координати, однак було вже запізно.
– Хтось його підчепив?
– Де там! Адже він за площиною екліптики, отже, шукай вітра в полі. Та не в тім річ. Контейнер був так собі, але мені зле робиться, як здумаю, скільки пального пішло: спершу, поки набирав швидкість, а потім, як повертався. Чув би ти, що казав Канут!
Канут був брат і компаньйон Річарда Свенсона.
– Став дибки?
– Яке там “дибки”! Думав, приб’є на місці. Як-не-як, ми вже п’ять місяців у космосі, і тут, сам знаєш, кожна дрібничка за печінки бере.
– Знаю.
– А в тебе як, Маріо?
Ріос зробив вигляд, ніби сплюнув.
– От стілечки. За два тижні два контейнери, та ще й довелося ганяти по шість годин за кожним.
– Великі?
– Смієшся? Я міг би притарабанити їх на Фобос однією рукою. Ну й рейс! Гірше не буває.
– Коли назад?
– Та хоч би й завтра, як на мене. Ми в космосі вже два місяці і все з Лонгом гриземося.
Запала мовчанка, викликана, очевидячки, не лише затримкою радіохвиль.
– А якої думки ти про Лонга взагалі? – озвався нарешті Свенсон.
Ріос обернувся. З камбуза долинуло тихе бурмотіння й потріскування відеофону.
– Щось я його не розумію. Не минуло й тижня від старту, він запитує: “Маріо, а чому ви стали утильником?” Чи не ідіотське запитання, га? Чого чоловік іде в утильники?! Я йому: “Як чого? Щоб заробляти на життя”. А він мені: “Ні, Маріо, суть не в тому”. Ти щось подібне чув? А тоді як загнув: “Ви пішли в утильники, бо такий шлях марсіан”.
– Що він мав на увазі? – спитав Свенсон. Ріос здвигнув плечима.
– Я не став з’ясовувати. До речі, зараз він слухає на ультрамікрохвилях якогось там наземника Хільдера.
– Хільдера? Він, здається, політик, член Асамблеї, чи щось таке?
– Та ніби той самий. А Лонга більше нічого й не цікавить. Понабирав книжок фунтів на п’ятнадцять, і все про Землю. Зайва купа мотлоху, та й годі.
– Що ж, маєш ти партнера! О, до речі, мені вже, мабуть, пора на вахту, а то, як прогавлю ще одного контейнера, то тут дійде до смертовбивства.
Він зник, і Ріос, відкинувшись у кріслі, почав стежити за рівною зеленою лінією імпульсної розгортки. Потім увімкнув багатосмужну розгортку. Космос був чистий.
Йому відлягло на серці. Найгірше, коли всі довкола виловлюють контейнер за контейнером, і ті надходять на металопереробні заводи Фобоса з будь-чиїм тавром, тільки не твоїм. Крім того, він вилив душу, і його неприязнь до Лонга трохи вщухла.
Даремно він узяв Лонга в напарники. Завжди так, коли зв’язуєшся з новенькими. Ото вже охочі до балачок, а Лонг – той усіх перевершив. Знай носиться зі своїми вічними теоріями про Марс та його благородну місію в прогресі людства. Прогрес Людства, Шлях Марсіан, Нова Спілка Творців – усі слова вимовляє з великої літери. А йому, Ріосу, не балачки потрібні, а кілька контейнерів з особистим тавром.
А втім, вибору він не мав. Лонга на Марсі добре знали, і він непогано заробляв. Він був другом комісара Сенкова і вже раз чи два ходив з утильниками в рейс. Не можна ж отак узяти й відмахнутися від людини, не випробувавши її наперед. Хоча взагалі дивно: з чого б то гірничому інженерові з пристойною роботою і доброю платнею забагнулося раптом швендяти в космосі?
Ріос не набридав Лонгові подібними запитаннями. В польоті утильники настільки тісно пов’язані роботою, що зайві розпитування не тільки небажані, а й небезпечні. Та Лонг за своїми нескінченними теревенями роз’яснив усе сам: “Я мушу летіти, Маріо. Майбутнє Марса не рудники, а космос”.
Ріосу спало на думку, чи не піти йому в наступний рейс самому. Говорили, що це неможливо. Не кажучи вже про втрачені контейнери, коли залишаєш вахту для сну, а ще ж треба, крім спостережень, виконувати й інші обов’язки, всі прекрасно розуміли, що самотність у космосі дуже швидко призводить до тяжкої депресії. А з напарником можна зважитися на рейс у шість місяців. Звісно, воно краще, коли екіпаж у повному складі, але що тоді заробиш. Саме пальне з’їсть увесь капітал.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Айзек Азімов Марсіанський Шлях

Categories: Твори з української літератури

Links