У чому трагедія Печоріна?

Жорстокий час робить жорстокими людей. Доказ цьому – головний герой роману Лєрмонтова “Герой нашого часу” Григорій Печорін, у якому автор відтворив, за його словами, “портрет, але не однієї особи: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління в повному їхньому розвитку”. Печорін – це образ дворянина 30-х років, епохи “похмурого десятиліття”, миколаївської реакції, що наступила слідом за поразкою повстання декабристів, коли переслідувалася будь-яка вільна думка й придушувалося всяке живе почуття. Печорін – це гірка правда про епоху, у яку всі кращі люди Росії замість того, щоб направити свій розум, енергію й незвичайні сили на досягнення високої мети, ставали “моральними каліками”,, тому що ніякої мети в них просто не був: час не дозволяло зародитися їй.

Породження свого століття, холодний егоїст, що заподіює всім тільки страждання, – таким став Печорін, а тим часом ми бачимо, яким блискучим розумом, надзвичайної силоміць волі, талантом і енергією володіє ця людина.

Печорін – особистість неабияка, один із кращих людей свого часу, і що ж: відмовившись від служіння суспільству, у можливості якого він повністю зневірився, не знайшовши застосування своїм силам, герой безцільно розтрачує своє життя. Печорін занадто глибока й самобутня натура, щоб стати тільки інтелігентом. Відрізняючись незалежністю розуму й силою характеру, він не виносить вульгарності й рутини й коштує безумовно вище середовища. Він нічого не хоче – ні чинів, ні звань, ні вигід, – і він нічого не робить, щоб домогтися успіху. Уже цим він коштує безумовно вище свого оточення. І крім того, його незалежність була єдино можливою формою вираження незгоди із пристроєм життя. У цій позиції схований протест.

Печоріна не варто дорікати в бездіяльності, тому що воно – від небажання служити “цареві й батьківщині”. Цар – тиран, що не терпить прояву думки, батьківщину – чиновники, погрязшие в наклепі, заздрості, кар’єризмі, провідний час, що роблять вид, що піклуються про благо батьківщини, а насправді байдужні до нього. Замолоду Печорін був обуреваем ідеями, захопленнями й прагненнями. Він був упевнений, що народився на світло не просто так, що йому уготована якась важлива місія, що своїм життям він внесе значимий вклад у розвиток батьківщини. Але дуже швидко ця впевненість пройшла, з роками розсіялися й останні надії, і до тридцяти років залишилася “одна утома, як після нічної битви із примарою, і неясний спогад, виконаний жалів…”.

Герой живе без мети, без надії, без любові. Серце його порожньо й холодно. Життя не представляє ніякої цінності, він нехтує неї, як, втім, і самого себе: “Либонь, де-небудь умру на дорозі! Що ж? Умерти так умерти. Втрата для миру невелика; та й мені самому порядно вже нудно”. У цих словах – трагізм від безглуздо поточного життя й гіркота від безвихідності. Печорін розумний, спритний, проникливий, але ці якості приносять людям, з якими його зводить доля, одні тільки нещастя. Він відняв у Казбича найдорожче, що в того було, – коня, зробив бездомним абреком Азамата, він винний у смерті Белы і її батька, він порушив спокій у душі Максима Максимича, він потривожив мирне життя “чесних контрабандистів”. Він егоїст, але й сам від цього страждає. Його поводження заслуговує осуду, але до нього не можна не перейнятися співчуттям; у суспільстві, де він живе, сили його багатої натури не знаходять теперішнього застосування.

Печорін здається те холодним егоїстом, те глибоко страждаючою людиною, по якійсь злій волі позбавленим гідного життя, можливості дії. Розлад з дійсністю приводить героя до апатії. Говорячи про трагізм неабияких особистостей, про неможливість знайти застосування їхнім силам, автор показує також, наскільки згубно впливає на них відхід у себе, віддаленість від людей. Сильна воля й блискучий розум не заважають Печоріну стати, як він сам виражається, “моральним калікою”. Прийнявши для себе такі життєві принципи, як індивідуалізм і егоїзм, Лєрмонтовський герой поступово втратив все краще у своєму характері. У повісті “Максим Максимич” Печорін зовсім не такий, якої він був у перших повістях, у перші дні появи на Кавказі. Тепер у ньому відсутнє увага й дружелюбність, їм опанувало байдужність до всьому, немає колишньої активності, прагнення до щирих поривів, готовності відкрити в собі “нескінченні джерела любові”. Багата натура його зовсім порожня.

Печорін – особистість суперечлива. Це проявляється й у характері, і в поводженні, і у відношенні до життя. Він скептик, розчарований людина, що живе “із цікавості”, і разом з тим він жадає життя й діяльності. А відношення його до жінок – хіба не проявляється тут суперечливість його натури? Увага своє до жінок він пояснює лише потребою честолюбства, що “є не що інше, як спрага влади, а перше моє задоволення – підкоряти моїй волі все, що мене оточує: збуджувати до себе почуття любові, відданості й страху – чи не є першу ознаку й найбільше торжество влади?”, У той же час, одержавши останнього листа від Віри, він як божевільний прагне в Пятигорск, говорить, що вона для нього “дорожче всього на світі, – дорожче життя, честі, щастя!”. Втративши коня, він навіть “упав на мокру траву й, як дитя, заплакав”.

Лєрмонтовському героєві властивий найвищою мірою самоаналіз. Але це болісно для нього. Тому що Печорін зробив із самого себе об’єкт для спостереження, то майже втратив здатність віддаватися безпосередньому почуттю, повнокровно відчувати радість живого життя. Піддаючись аналізу, почуття слабшає або гасне взагалі. Печорін сам зізнається, що в його душі живуть два чоловіки: один робить учинки, а іншої судить його. Цей строгий суд над самим собою не дозволяє Печоріну задовольнятися малим, позбавляє його спокою, не дає примиритися з тим життям, що визначена йому суспільними умовами.

“Трагедія Печоріна, – писав В. Г. Бєлінський, – насамперед у протиріччі між высокостйю натури й жалкостию дій.” Хто ж винуватий у ній? Сам Печорін відповідає на це питання так: “У мені душа зіпсована світлом”, тобто, середовищем, суспільством, у якому йому довелось жити.

У чому трагедія Печоріна?