“МІЙ ДРУГ, ВІТЧИЗНІ ПРИСВЯТИМО ДУШІ ПРЕКРАСНІ ПОРИВИ!” По ліриці А. С. Пушкіна

Твій

Стих, як божий дух, носився над юрбою;

И,

Відкликання думок шляхетних,

Звучав,

Як дзвін на вежі вічовий,

В

Дні торжеств і лих народних.

М.

Ю. Лермонтов

Перша

Третина XIX століття…

Пройшло час надій на ліберальні

Перетворення, про які на початку свого

Царювання просторікував Олександр I.

Почалися

Гоніння на вільнодумних людей. І не всі

Витримували. Деякі гнули спини під всі

Напором, ЩоОзлобляється, реакції, інші,

Замолюючи “гріхи молодості”, переходили в

Табір царату. Лише неколебимо височіла

Фігура гіганта – фігура Пушкіна. Він був

Одним з деяких, хто продовжував співати пісню

Волі, Рівності й Братерству.

Гримнув

1837 рік. Годинники пробили північ у росіянці

Літературі: рука вбивці зупинила “серце

Поета”. “Загинув поет, невільник честі”, –

Скаже молодий М. Ю. Лермонтов в

Вірші “Смерть Поета” і додасть:

Згас,

Як світоч, чудовий геній,

Зів’янув

Урочистий вінок.

Але

До цих гірких слів було життя Поета, життя,

Нехай коротка, але яскрава, котра залишила

Нам утвору розуму й серця, по силі почуттів не

Знаючі рівних собі…

Молодий

А. С. Пушкін, що тільки що закінчив

Царскосельский ліцей, виявився перед

Прозою життя, зштовхнувся з

Несправедливістю кріпосницького ладу.

Росія після славних перемог над Наполеоном

Починала піддаватися згубному гниттю

Зсередини; не витримуючи випробування часом,

Валили вікові підвалини самодержавства;

Загарбницька зовнішня політика пануючи хоч

Якоюсь мірою повинна була

Затушувати класові протиріччя, відвести

Погляд розсудливої людини від проблем

Внутрішніх, розпалити в кожному почуття

Націоналізму… Росія перетворювалася в “жандарма

Європи”, сама задихаючись під владою тирана.

На жаль!

Куди не кину погляд –

Скрізь

Бичі, скрізь залози,

Законів

Згубна ганьба,

Неволі

Немічні сльози, –

Писав

Поет у своїй оді “Вільність”. Але не тільки

Песимізмом віє від цього добутку

Поета. Воно призиває й до боротьби, і заклик

Цей звернений до пригнобленого: “Повстаньте,

Занепалі раби!” Страшної \’ненавистю дихають

Пушкінські рядки:

Самовластительный

Лиходій!

Тебе,

Твій трон я ненавиджу,

Твою

Погибель, смерть дітей

З

Жорстокої радостию бачу.

Вірш

“До Чаадаєва” – філософські роздуми

Парубка, що повинен зробити

Вибір у житті, вибір, що доводилося

Робити кожному, обираючи дорогу “народного

Заступника” або дорогу “страстей раба”.

Рилєєв, Пестель,

Кюхельбекер, Чаадаєв, Пушкін вибрали перший

Шлях.

Пройшла

Пора юнацтва:

Любові,

Надії, тихої слави

Недовго

Ніжив нас обман,

Зникли

Юні забави,

Як

Сон, як ранковий туман.

И

А. С. Пушкін затверджує й проповідує не

Відхід від боротьби, не пасивну романтику з

Стогонами, подихами, а битву за світле

Майбутнє Вітчизни:

Але

У нас горить ще желанье,

Під

Гнітом влади фатальний

Нетерпеливою

Душею

Вітчизни

Внемлем призыванье.

Ми

Чекаємо з томленьем упованья

Мінути

Вільності святий,

Як

Чекає коханець молодої

Мінути

Вірного свиданья.

“Мінута

Вільності святий” – хіба заради цього не

Варто жити?! Вірою в прийдешнє щастя

Народів Росії пронизані останні рядки

Цього послання:

Товариш,

Вір: зійде вона,

Зірка

Чарівного щастя.

Росія

Вспрянет від сну,

И

На уламках самовластья

Напишуть

Наші імена!

Але

Гімн волі, що пролунала тут,

Затверджує ще й необхідність присвятити

Усього себе боротьбі, тому що тільки тоді, коли

Всі люди усвідомлюють цю необхідність, зуміють

Вони викорінити “барство дике”, що “без

Почуття, без закону привласнило собі

Насильницькою лозою й праця, і

Власність, і час хлібороба”:

Поки

Свободою горимо,

Поки

Серця для честі живі,

Мій

Друг, вітчизні присвятимо

Душі

Прекрасні пориви!

Безрадісна

Російська дійсність знайшла

Гідного супротивника в особі Пушкіна: в

Вірші “Село” поет використовує

Антитезу, за допомогою якої він

Протиставляє красу російської природи

Суворій правді життя. Цим він домагається

Такого реального зображення “неуцтва”,

Що стає страшно й гірко бачити виразки

На тілі Батьківщини.

Усього

Два рядки:

Тут

Діви юні цвітуть

Для

Примхи байдужої лиходія,

Говорять

Нам про зганьблену честь народу країни,

Країни, що цар називав “самої

Цивілізованою країною в Європі”.

Злі

Мови обвинувачували поета у відсутності

Патріотизму. Так, дійсно, патріотизм

Поета – це не вихваляння самодержавства й

Царської сім’ї, не вихваляння

Зовнішньополітичної діяльності царату,

Не преклоніння перед “лібералізмом”

Бюрократичного апарата держави. Він

Бичує й викриває все це (ода “Вільність”,

“Село”, “На Аракчеева”). Це

Патріотизм, що розів’є М. Ю. Лермонтов

У своїх добутках: “Прощай, немита

Росія!”, “Батьківщина” і інших.

А.

С. Пушкін ніколи не боявся висловлювати

Такі думки, від яких у царя і його

Сановників “плазували мурашки по тілу”:

Ми

Добрих громадян побавимо

И

У ганебного стовпа

Кишкою

Останнього попа

Останнього

Пануючи задушимо.

На

Питання Миколи I, де

Був би поет 14 грудня 1825 року, якби

Перебував у Петербурзі, Пушкін відповів: “З

Друзями”, тобто з декабристами, на

Сенатської площі.

Служіння

Вітчизні – цей смолоскип проніс поет через всю

Життя, епоху махрової реакції,

, ЩоПішла за розгромом повстання 1825

Року. Він знаходить у собі сили, щоб заявити:

“Я гімни колишні співаю…” У посланні “В

Сибір” поет пише про шляхетне поприще

Своїх товаришів:

В

Глибині сибірських руд

Зберігаєте

Горде терпенье,

Не

Пропаде ваша скорботна праця

И

Дум високе стремленье.

Поет

Вірить, що самітність його не вічно,

Справедливість восторжествує, і він знову

Побачить своїх друзів на волі:

Окови

Тяжкі впадуть,

Темниці

Зваляться – і воля

Вас

Прийме радісно у входу,

И

Брати меч вам віддадуть.

В

1837 року сніжний кому, що утворився з

Змов і пліток світського суспільства,

Нарешті зірвався з місця… І поет не

Витримав, як не витримує могутній дуб,

Корінь якого нишком підточували “пацюка”.

Поет загинув, але не змогли забути його пісню,

Тому що люди вже “бачили його крила”, тому що

Зникають поети, але залишається написане.

Ця

Пісня звучала потім усе голосніше й голосніше,

Убираючи в себе, як у єдину симфонію, музику

М. Ю. Лермонтова й Н. А. Добролюбова, Н. А.

Некрасова й Н. Г. Чернишевського, у симфонію

Волі всієї російської літератури.

Цю

Пісня чуємо зараз ми, нащадки борців за

Народне благо, ми, виховані поезією

Пушкіна, що несе в собі безмежну

Любов до Батьківщини, несе в собі силу, що робить

Нас чистіше, прекрасніше, що робить нас духовно

Богаче.

“МІЙ ДРУГ, ВІТЧИЗНІ ПРИСВЯТИМО ДУШІ ПРЕКРАСНІ ПОРИВИ!” По ліриці А. С. Пушкіна