“Хочу оспівати волю миру…” (по вільнолюбній ліриці А. С. Пушкіна)

“Простий вихованець природи,

Так я, бувало, оспівував

Мрію прекрасну волі…”

Безумовно, для кожного з нас, що читали Пушкіна взахлеб або верталися до нього час від часу, є в безбережному океані його лірики найбільш близькому розуму й серцю острівці. Як в осколках розбитого вщент дзеркала, відбиваються у віршах поета самі різні, але однаково важливі сторони життя людини. Пушкіна, поетичний талант якого був оцінений ще в ліцейські роки, без перебільшення, геніально зображував і жагучу, шалену, але чисту й по-юношески зворушливу

Любов, і вірну, щиру, без найменшої тіні лукавства Дружбу, і самовіддану, святу відданість Батьківщині, і велич Росіянці Душі. Усе в рядках поета знаходило щиру повноту й соковитість фарб. Тому із упевненістю можна сказати, що “оспівати волю” краще, ніж це зробив А. С. Пушкіна, не міг ніхто.

Дух волі розвивався в поеті із самого дитинства й супроводжував його крізь всі випробування й радості протягом недовгого життя. Казки няньки Орисі Родіонівни оповідали про безстрашних героїв, воїнів Добра, що перемагають Зло. Книги з бібліотеки батька, куди, будучи ще зовсім юним, тайкома від усіх забирався Пушкін, відкривали

йому таємниці буття, зароджуючи й виховуючи в його палкій душі те трепетне почуття, з яким відважні мореплавці борознили безкрайні простори морів, – почуття любові до волі. Ліцей був воістину обителлю вільнодумства, тому що тут, завдяки лекціям професора моральних наук Куницына, вільнодумство осмислювалося ліцеїстами як моральна категорія. Уже отут в 1815 році з’являється одне із самих серйозних створінь – “Лицинию”:

Лициний, добрий друг! Чи не краще й нам,

Смиренно поклонися Форту не й мріям,

Сивого циніка прикладом навчитися?

З розпусним містом не краще ль нам попрощатися,

Де все продажне: закони, правота,

И консул, і трибун, і честь, і краса?..

Пушкін у цьому вірші намагається не тільки порушити питання про причину падіння Великої Римської імперії, але задуматися про закони розвитку людства взагалі, про їхню об’єктивність, зробити якийсь важливий висновок. Вінчають вірш рядка:

Зникне Рим; його покриє морок глибокий;

И подорожанин, спрямувавши на купи каменів око,

Викликне, у похмурий роздум поглиблений:

“Волею Рим зріс, а рабством погублений”.

Закінчення ліцею й життя поета в Петербурзі викликали новий волелюбний підйом у душі поета. Суспільно-політичне життя в столиці в першій чверті XIX сторіччя били ключем. Пушкіна відвідує літературний кружок “Зелена лампа”, серед завсідників якого можна було побачити майбутніх декабристів М. Луніна, К. Рилєєва. У цей же час поет зближається з відомим серед петербурзької інтелігенції своїми ліберальними поглядами вільнодумцем П. Я. Чаадаєвим:

Товариш, вір: зійде вона,

Зірка чарівного щастя,

Росія вспрянет від сну,

И на уламках самовластья

Напишуть наші імена!

Чистота й шляхетність помислів, ідей, прагнення до єднання в ім’я великої мети – усе перемішалося в цьому заклику дев’ятнадцятирічного поета до своєму “побратимові за духом”. Але ще раніше свої соціально-політичні погляди, відношення до самодержавства й народного рабства викладає Пушкін у безсмертній оді “Вільність”:

Біжи, сокройся від очей,

Цитеры слабка цариця!

Де ти, де ти, гроза царів,

Волі горда співачка?

Прийди, зірви з мене вінок,

Розбий зніжену ліру…

Хочу оспівати Волю миру,

На тронах уразити порок…

Нарочито явний зв’язок усього настрою оди із творами Радищева – опальною, забороненою офіційною владою автора – свідчив про чималу зухвалість молодого поета, що бросали літературний виклик самодержавному ладу. Деякі рядки віршованого добутку, передані з вуст у вуста між членами таємних суспільств, могли бути витлумачені не інакше як заклик до повстання:

Тирани миру! Тріпотіть!

А ви, мужайтеся й внемлите,

Повстаньте, занепалі раби!..

Крім значеннєвого підтексту, що виявляв читачам чіткий образ пануючи Олександра, сила оди укладена й у прямих соціальних узагальненнях, де поет, говорячи про рабство й суспільні пороки, використовує яскраві, емоційно пофарбовані слова винятково в множині: народи, раби, тирани, трони, царі й т. д.

Але не далекі були Пушкіну й іронічні, а порию навіть саркастичні нападки на владу. У своєї ноэли “Казки” поет висміює мовлення Олександра I, вимовлену при відкритті сейму Царства Польського в березні 1818 року, у якій він обіцяв “даровать” Росії конституцію:

“Довідайся, народ російський,

Що знає цілий мир:

И прусский, і австрійський

Я зшив собі мундир.

Про радуйся, народ: я ситий, здоровий і гладкий;

Мене газетяр прославляв;

Я їв, і пив, і обіцяв –

И справою не замучений…”

Настав час заснути вуж нарешті,

Послухавши, як цар-батько

Розповідає казки.

Рівне через рік після вірша “До Чаадаєва”, відвідавши Михайловское, Пушкін пише “Село”:

Я тут, від суєтних оковів звільнений,

Учуся в Істині блаженство знаходити,

Свободною душею Закон боготворити,

Роптанью не слухати юрби неосвіченої…

Образний лад вірша нагадує художню думку “Вільності”: “неуцтва згубна ганьба”, “барство дике”, “рабство худе”, “тяжкий ярем”. Всьому цьому поет протиставляє саму красу й природність вільної природи: “луг, заставлений запашними скиртами”, “озер блакитні рівнини”, “ряд пагорбів і ниви смугасті”. У вірші “Село” Пушкін відводить собі як авторові роль скорботного споглядальника, що вже не призиває до скинення тирана, а з тугою в серце, що дивиться в затягнуте тьмяною завісою Майбутнє своєї великої країни:

Побачу ль, про друзі, народ непригноблений

И Рабство, занепале по манію пануючи,

И над батьківщиною Волі освіченої

ЧиЗійде нарешті прекрасна Зоря?

Посилання поета на південь Росії не зломили його волелюбного духу, а навпроти, народила в його душі нову хвилю протесту. Саме в посиланні пишуться найсильніші вірші “Кинджал”, “До Давидова”, “В’язень”:

Сиджу за гратами в темниці сирої.

Вигодуваний у неволі орел молодий,

Мій смутний товариш, махаючи крилом,

Криваву їжу клює під вікном…

Не випадково мрії про волю виражені тут в образі молодого орла. Воля для такого птаха – сенс життя, суть усього буття. Неволя – смерть.

До цього ж періоду Творчості Пушкіна ставиться й Елегія “До моря”. Поет наповнює рядки шаленим замилуванням могутністю природної стихії й разом з тим скорботою й тугою про незбутні волелюбні мріяння:

Прощай, вільна стихія!

Востаннє переді мною

Ти котиш хвилі блакитні

И блищиш гордою вродою…

Мир спорожнів… Тепер куди ж

Мене б ти виніс, океан?

Доля землі всюди та ж:

Де крапля блага, там на стражі

Уж просвещенье иль тиран…

Звістки про подію в Петербурзі 14 грудня 1825 року застали поета в Михайлівськім. Пушкіна в тривозі за друзів, багато хто з яких вийшли в той день на Сенатську площу, кидається в столицю. Він хоче бути з ними, з героями, сміло й самовіддано виступили проти царату, просить Жуковського, В’яземського в жодному разі не ручатися за нього, Пушкіна, благонадійність перед новим царем. Пушкіна розділяє горі засланих декабристів, бере участь у проводах їхніх дружин у Сибір, передає з ними свої вірші:

У глибині сибірських руд

Зберігаєте горде терпенье,

Не пропаде ваша скорботна праця

И дум високе стремленье…

Поет намагається всіма силами підтримати товаришів, роздути жевріючий ще в їхніх душах волелюбний вогник:

Окови тяжкі впадуть,

Темниці зваляться – і воля

Вас прийме радісно у входу,

И брати меч вам віддадуть.

Сходження на трон пануючи Миколи I і реакційний період життя держави Російського не могли не знайти відбиття у творчості А. С. Пушкіна. Адже саме зараз деспотизм, що придушував найменші прояви волі, зміцнів як ніколи раніше: поліцейську державу, тотальна контроль не тільки за діями, але й за помислами підданих. В 1828 році Пушкін пише вірш “Анчар”. Древо отрути описується їм в урочисто-похмурих тонах:

У пустелі хирлявої й скупий,

На грунті, спекою розпеченої,

Анчар, як грізний вартовий,

Коштує – один у всьому всесвіті…

Так грізний тиран, величн і жорстокий, намагається отруїти волю не тільки усередині країни, але й за її межами. Поет, малюючи настільки похмурі образи, проте вірить сам і допомагає знайти віру іншим у те, що Воля однаково восторжествує.

“Воля є усвідомлена необхідність”, – сказав у свій час голландський філософ Бенедикт Спиноза. Пушкіна своєю поезією довів, що поняття волі значно ширше. Волю можна не тільки усвідомити, її можна й треба відчути, перейнятися ідеєю волі до самих глибин душі. За волю чарівну, бажану, волю справедлив і моральну можна й потрібно боротися чесно й шляхетно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Хочу оспівати волю миру…” (по вільнолюбній ліриці А. С. Пушкіна)

Categories: Нові твори

Links