ГІПЕРТЕКСТ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ ЯК ІНДИВІДУАЛІЗОВАНИЙ СВІТОВИЯВ

Людмила Тарнашинська

“Існування – це рух, логіка ж нерухома. Існування – це суперечність. Існувати – значить бути внутрішньо в собі. Часткове завжди глибше відзагального. Суперечність багатша від тотожності. Об’єктивнемислення не має таємниці. Суб’єктивне ж має. Інтерес дооб’єктивної істини суб’єктивний”, – наголошував М. Бердяєв. . Іцю тезу щонайліпше потверджує творчість Емми Андієвської.

Авторка понад півтора десятка збірок поезії та десяти книжокпрози, Емма Андієвська не припиняє свого експериментаторства – саметаким означенням – експериментально-інтелектуальний напрям – найчастіше означують її творчість. Хоча, радше, можемо говорити просюрреалізм, зваживши, проте, на суттєве уточнення І. Фізера щодо того, що її сюрреалізм є не інакше, як українським (далі подібне повторив іБ. Бойчук). І це при тому, що з 12-річного віку Емма Андієвська живе наЗаході, що в дитинстві її “вчили на росіянку”, а Україну вона почаларегулярно відвідувати щойно з 1991 року.

Емма Андієвська завше пропонує читачеві прийняти правила їїпоетичної гри, спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитися довкола себе за своєрідними законами їїсвітобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західниймодернізм, робить прорив в інші виміри, які нам видаютьсяфантастичними. Її несподівані,

багатозначні асоціації апелюють доемоційної сфери читача, його образного мислення.

Якщосприймати сюрреалізм як переважно ірраціональний вихлюп зніченоїсвідомості у таємничому й непізнаному, а від того й не вельми затишномусвіті, де площини, межі, стосунки і зв’язки усього з усім розмиті, зміщені, а контури звичної логіки здебільшого уявляються ламаноюлінією, то автор художнього віддзеркалення цих алогізмів та контурнихрозривів сприймається чарівником, який відчайдушно намагаєтьсязгармонізувати дисонанси, виладнувати в одне ціле хисткі йрозпливчасті, завше мінливі лінії, барви, тони й напівтони, зв’язатирозірвані нитки речей і понять, аби відтворити якщо не цілісний світ, то бодай уявну модель світобудови, “логіку” ірраціональності.

На відміну од більшості з-поміж сущих на цій землі – тих, щобояться хаосу й ховаються од нього у власноруч, по-ремісничомузмайстровані схеми, Емма Андієвська того хаосу засадничо не боїться, вбачаючи у ньому якраз найвищий порядок, недосяжний буденному зорові, інамагається той хаос впорядкувати у свій спосіб – відповідно до власногосвітовідчуття й світобачення.

Звідси – калейдоскопічність зорових і слухових вражень, авідтак – асоціацій, здавалося б, алогічний монтаж ірраціональнихзв’язків, несподіваних, ба навіть позасмислових зіставлень, на першийпогляд непорівнюваних порівнянь, що призводять до нагромадженняметафор, отієї надметафоричності, яка і є прикметною ознакоюсюрреалізму.

Через метафори Е. Андієвської діє, можна сказати,”імажинативний конструктивізм” (часто з епатацією), – наголошував В. Барка, – “при найбільшій перевазі просторово-видивногоскладу. Зрівноважене враження від найнежданнішої сполуки найдальшихуявлень з’являє остаточний ефект тропаїчного вислову. Але надзвичайнавибірність незмінно відчутна у кожному випадку” .

Суверенне поетесине “я” (вона всіляко заперечує своюприналежність до Нью-Йоркської групи) народжується з її відчуттямножинності реальності, багатовимірності світу, який вона як митецьпрагне осягнути не стільки розумом, який є надто обмеженим, налаштованим на програмування, скільки підсвідомістю, довірливозвертаючись до сфери ірраціонального, щедрої як на творчі імпульси, такі на несподівані асоціації, відкриття, прозріння й прозирання. Нерідкоїї ірраціоналізм бере витоки зі сновидного простору.

Власне з допомогою свого арсеналу художніх засобів авторкапоказує, “якою цілісністю, якою множинністю, якою дійсністю є простацілісність особистости”, те, що насправді важливе, за А. Бергсоном, дляфілософії.

Отже, цілісність через множинність, дійсність через часткове йзагальне, коли проблема “якою” стосується вглиблення у підсвідоме, бо”твір проростає із несвідомих глибин…”, і “якщо гору бере Творче, тогору бере Несвідоме як формуюча життя доленосна сила на противагусвідомій Волі, і Свідомість, часто безпомічно споглядаючи події, підхоплюється навалою якогось підземного потоку” , – підкреслював К.-Г. Юнг.

Для Емми Андієвської поезія – це завше “вища алгебра метафор”,а метафора – як одна “з найплідніших можливостей людини” , і вцій площині її слово справді межує з чаклунством. І як усе справдічудодійне – непросте для розуміння, так і її метафорична системазалишає простір межи нашим бажанням збагнути і нашою здатністю збагнути – і цей незаповнений простір не заповнений у кожного своєю мірою. Вінзвужується відповідно до нашого наближення до художнього світу ЕммиАндієвської, “доростання” до окресленого нею обрію, що насправді тієїокресленості й не має, але, звужуючись, навряд чи може зникнути зовсім. І це – нормально. В цьому – її таємниця, збагнути яку зрештою чи йпотрібно – інакше вона перестане бути таємницею.

Оригінальна метафора, подана крізь призму сюрреалістичногобачення, робить поезію Емми Андієвської завжди несподіваною. Іслухаючи, як вона читає свої вірші, піддаючись магії озвученого неюслова (де інтонаційна пауза має вагоме смислове навантаження, що даєпростір уяві слухача дещо інший, аніж при їх німому читанні), інодіхочеться погодитися з тими критиками, які радять ставитися до цієїпоезії пасивно, піддаючись мовби гіпнозу її слова.

Показово, що останніми роками в поетичній творчості Е. Андієвської домінує жанр сонета (вона їх написала понад дві тисячі!),який потребує чіткої побудови, впорядкованої рими, тож у лещатах цихобмежень, вважає вона, “революція більш помітна, ніж у вільному вірші, де все дозволено”. І коли вдається попри те “насадити вітер волі”, колисловесна матерія втрачає свій опір, тоді зникають останні бар’єри йзрешою народжуються сонетарна багатовимірність, багатозначність, кількаплощинність мовленого як “поверхтрамплінні злети”.

Останні книжки сонетів Емми Андієвської “Межиріччя” (1998),”Вілли над морем” (2000), “Хвилі” (2002), “Хід конем” (2004)репрезентують її потяг до строгої композиції, дисциплінуючої форми – що, можливо, є своєрідною компенсацією (чи пошуком рівноваги) за тіпорушення мовних норм, до яких вона зухвало й беззастережно вдається, передусім відкидаючи дієслівні форми, замінюючи їх багатозначним, інваріантним тире. “Поверхня дійсности, яка зашерхла” й провокує її нарізні, здавалося б, незбагненні дії та вчинки: то податися “у звук – босоніж”, то зібрати докупи “тліну шепіт” й “вибух тиші”, то зазирнутив “циклону око”, то побачити “галактику на грудях – як краватку”… Ця їїтворча “шахівниця з плинними фігурами” набуває щораз нової смислової таобразної комбінаторики, розширюючи поетичне бачення і метафоричневідтворення світу.

Прагнення охопити зором та мистецькою уявою весь світ – “відамеб – до Вавилонських веж”, зазирнути “в ту сутність, де нічого вженема”, а проте, усупереч цьому, все ще є (бо “Життя нема, хочриштування все є”, “Життя лише як смерти атрибут?”), неминуче виноситьавторку чи, як вона сама каже, “замітає” в інший вимір, а радше – виміри, і то завше природне для неї середовище поетичного побутування, бо без нього не дошукатися того, що первісне – від пракоренів тапраоснов.

І коли вже відчуваєш, що “лежить свідомість, як безлюдниймол”, тоді – “У джерело – на мить – перепочити б”. Тоді – “Прокинься і – по золоте руно”. Оці вічні пошуки джерела, первня слів, що неодмінноприводять до скарбів “золотого руна” – це той національний грунт, фермент, що й визначає “українськість” її сюрреалістичногосвітовідчуття, бо забарвлює зазвичай деперсоналізовану фактуру поезії, її інтелектуалізм тим м’яким відсвітом романтизму й ліричності, що його – хоч на мить – таки прагне українська душа.

Поетична творчість Емми Андієвської перейнята, безперечно, езотеричним світобаченням, тільки та езотерика присутня тут не як”сухий матеріал”, а у вигляді “самих тільки полисків, як отой наліт насливі. Хто цікавиться цим – той неодмінно помітить, а хто ні – будедумати, що то метафора” .

Та обставина, що авторчине “я” – деперсоналізоване (тутсповідується, очевидно, принцип улюбленого Малларме; на її думку, те, що він зробив у поезії-це Айнштейнова революція, і всі поети “ходять” утих залах, що їх він повідкривав), почасти аліричне, позбавленеемоційного підгрунтя й підживлення, дає право говорити про поезію ЕммиАндієвської як про герметичну, а ще – закодовану систему світобачення зускладненими асоціаціями, багатозначною метафористикою, виразноінтелектуальну, відсторонену, яка ( і на цьому варто наголоситиособливо) зондує перехідні, межові стани й реальності.

“Художній твір повинен створити надреальну реальність. Тількице поезія”, – переконаний Іван Голль. Такої надреальності ЕммаАндієвська досягає “якістю образу”, яка визначається швидкістюасоціацій в проміжку між першим враженням та остаточним йоговираженням, умінням просилити “зір – крізь вушко голки” і, звичайно ж, мовно-стилістичними засобами, де поетеса відпрацювала свій стиль доавтоматизму.

Однак сюрреалізм Емми Андієвської особливий: я би назвала йогодо певної міри логічним сюрреалізмом, оскільки всі ті фантасмагорійні”витівки” зі словом підпорядковані чіткій мовній системі з неодміннимидієслівними пропусками ( досить ефективні паузи інтерпретаційногорозмислу), яка не тільки надає її поетичному слову багатоваріативності, а й виструнчує художньо-образний світ, зводячи його до якоїсьвнутрішньопросторової логіки, осягнути яку можна, лише сповназанурившись у той її стереоскопічний світ і віднайшовши всі явні йприховані просторово-часові й культурологічно-мовні взаємозв’язки.

Так звані “вільні асоціації” свідомості, а радше зануренняпоетичної уяви й вивільнення в слові глибин підсвідомого відбувається внеї як спонтанно, так і підкоряючись чітким законам мовно-стилістичноїсистеми.

Для Андієвської немає норм і пут: вона однаково відкидає якдієслівні форми, замінюючи їх багатозначним (маючи на увазіваріативність прочитання, тобто широкий простір для читацької уяви)тире, яке, як правило, ховає смисловий код тексту, так само відкидає йстрогу композицію, риму. “Недомовлень смоква” – її стихія, її “хідконем”, який допомагає подати у слові “гнучкість простору”, розмаїттяйого форм і сенсів.

Абсолютизуючи звук-образ, звук-ідею, поетеса увиразнює звуковусистему. Вона часто дошукується першооснови слова (звідси – назви їїкнижок “Первні”, “Знаки”), очищуючи його від нашарувань цивілізації, прагнучи повернути йому первісне значення. Її цікавить ядро кожногослова, його коріння, кущі, що сягають глибини віків.

Запрошуючи читача до співтворчості, гри його уяви (звідси всіті її пропуски слів), щоб якомога повніше відтворити дійсність, поетесавдається до синтаксично ускладнених виражальних засобів, її абстрактніобрази конкретизуються, часто набирають барокових форм.

“Мені йдеться про те, як, скажімо, оте складне явище якомогачіткіше втиснути в слово, – так тлумачить сама письменниця свою творчуманеру. – Для цього інколи потрібні алогізми, але вони мусять приходитине з розуму, а з нутра, тоді вони стоять наче в якійсь додатковій іншійплощині і малесеньким ліхтариком освітлюють те, що ви зробили. І всіречі, які, здавалося, освітлені так, раптом отримують додатковеосвітлення, й ви бачите, що це й так, і не так. Але, звісно, тутрецептів ніколи не можна давати. Бо кожен творчий акт неповторний. Найкращим, що є на світі, є для мене оця змога реалізувати туманнуматерію, розлиту навкола, яка ще не втілилася в думку, скажімо, реалізувати її (зокрема, це йдеться про поезію), де не конче требависловлюватися цілком граматично правильно, щоб зайвого не внести. Боякщо, скажімо, я щось випускаю в своїй поезії, то це означає, що воноцілком не потрібне. Особливо це часто дієслово. І тоді коли його немає, тоді мимоволі той, хто читає, шукає, які дієслова тут можуть бути – три-чотири, і тоді всі значення тих, які можуть бути, але тут не є…Це дає додатковий вимір сприймання якогось явища” .

Таке, здавалося б, дієслівне фрагментування світу (черезвіртуальну множинність дії, що, очевидно, можна віднести до ознакгіперлітератури), насправді його не фрагментує, а несказанно помножує, якщо брати до уваги всі ті варіативні спромоги й підтексти авторки таінтерпретаційні іночитання. Отже, світ постає гіперсвітом, а не тимлініарноуявним вузьким світцем, який кожен з нас бачить чи уявляє вміру своєї освіченості, вдумливості та гри фантазії.

Прикметно, що останніми роками Емма Андієвська намагається, по-перше, вкласти у сонетарну форму геометричність простору (щозасвідчують вже самі назви її сонетів, як-от: “Порушена перспектива”,”Різні ступені виднокола”, “Стинання кутів”, “Кубики й лінії”,”Еліптичні переміщення”, “Похила площа”, “Ступінчасті переміщення”,”Видовження” “Крива з двома відгалуженнями”, “Конус, доповнений кубом”,”Зорові трикутники” та ін.), вдаючись навіть до “розкарткованихкраєвидів”; по-друге, випробувати цю геометрію простору на гнучкість, щільність, рух/швидкість (“Інтервали”, “Рухливість структур”,”Ущільнені фактури”, “Рухомі сигменти дійсності”, “Гнучкість простору”,”Офірний перехід на іншу швидкість”, “Різні ступені тривалості” тощо).Її інтерес до “фізики буття” засвідчує й коротка поема “Деякі незначніаспекти світотворення” з дуже прикметними назвами розділів: “Швидкостів напрямі кольору”, “Пришвидшення як уповільнення” “Перехід простору венергію”, “Ущільнення почуття як трамплін”, що сприймаються як сегментипізнання непізнаного, того, що нерідко потребує алогічного поетичногобачення.

Подібний формоцентризм збирає, сфокусовує форму і розщеплює їїсвідомістю на складники геометричного простору: і тут вступає в дію щеодна, незвичайно притягальна для Емми Андієвської як дослідниці світусубстанція – свідомість, яку вона обдаровує цілком несподіванимихарактеристиками-порівняннями, що їх не знайдеш у жодного поета, і якавиступає повноцінним персонажем її художнього світу. Ця дивовижнаробота свідомості, зафіксована авторкою у русі, плині, в несподіванихракурсах і образовиявах, і є справжнім “золотим руном” її творчогосамовираження.

Концепція “круглого часу”, що набуває розвитку в “великій”прозі цієї письменниці, починаючи від “Геростратів” і закінчуючи новим, не дописаним ще романом “Лабіринт”, виводить читача на розуміннякруглої тривалості або позачасовості, а авторку спонукає до делінеарноїоповідності. Тут кожне підрядне речення – це нова й нова площини, щоразом творять нову культуру складного, всеохопного речення, що йогоАндієвська виписує старанно, продумано. Бо, переконана письменниця, уграматично правильно побудованому реченні можна передати різні часовіпласти, і той, хто послуговується цим формальним засобом, муситьнагадувати піаніста, який повинен грати так, щоб йому не запліталисяпальці; якщо ж він буде думати про те, щоб вони не запліталися, тоніколи не спроможеться на інтерпретацію. Вдаючись до такого способувибудови своєї мистецької дійсності, письменниця дає змогу читачевібути у кількох місцях одночасно, спостерігати за діями кількох героїводномоментно, позбуваючись таким чином централізації, звичної намлінійної послідовності у розкритті сюжету.

Якщо перший її роман “Герострати” несе в собі спробу поєднатихудожній текст з філософським трактатом (ідеї людини, Бога, Вічностіподаються крізь призму геростратизму), а наступні – “Роман про добрулюдину” та “Роман про людське призначення” перейняті патріотичнимипочуваннями, де Україна піднята до рівня символу, й міфологізація, біблійність виступають засобами переосмислення дійсності (сюжети, доречі, побудовані на реальному грунті), – то створюваний нині роман”Лабіринт” – це задум показати хаос ( а лабіринт – як його певну модельчи символ) бездоганно виладнуваною системою піднесення людського духу, що пересічній людині, неспроможній побачити згори довершенерозпланування дійсності, може залишитись і незрозумілим.

Трактуючи прозу Емми Андієвської як синтез протилежностей, Ніла Зборовська зазначає: “…Андієвська посилається на три принциписвітобудови: вага як рівновага, число як кількість і співмірністьвсього. Формула рівноваги в тому й полягає, що гармонія випливає зподібності протилежностей (смерть – життя, матерія – дух, світло – пітьма), число є масштабом подібності, а ступінь відповідності є міра. Такий співмірний світ, спрямований на синтез протилежностей, обмін умежах єдиної субстанції, упорядкований і гармонійний, представилаАндієвська у своїй книзі про таємницю безсмертя, явлену в тліннихзнаках” .

Тим-то твори Емми Андієвської так само важко аналізувати йпояснювати, як і осягнути сутність буття. Однак немає жодного сумніву втому, що саме так – через парадокси, містифікації, персоніфікації – вона й осягає ту сутність буттєвого, яка не обмежується для неї ламаноюлінією обрію – він, як міраж, щоразу оддаляється від неї, і тількимистецька інтуїція – що завжди безпомильна – потверджує правильністьвласного творчого шляху і переконання в тому, що тієї нездійсненноїмети таки можна сягнути.

“І в – обрій, що від світу відколовсь”, за яким “Ще іншийвимір чи – новий ланцюг?” Та, зрештою, “Ціль – лябиринт як – щонайбільшпросте”. Той шлях – лабіринтом – аж ніяк не є простим для читача, однаксаме таким шляхом ми й проходимо разом із авторкою, провоковані їїпарадоксальним мисленням та запрошенням прозондувати перехідні, межовістани й реальності, пізнавати “відливки небуття”, спробувати “подорож узворотньому напрямі”, зробити “ухил у тональність”, побачити “веселкунавиворіт” чи відчути “зіжмаканий час”, вловити “тінь з фіялковимдзвіночком”…

Загалом тяжіючи до великих, “монументальних” прозових форм – роман “Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про людськепризначення” давно відомі шанувальникам прози, здатних “подужати” їїконцепцію круглого часу з його, за словами Д. Струка, “тотальнимсинхронізмом” (круглим не тому, що він повторюється, а тому, “що не маєні початку, ні середини, ні кінця”), Емма Андієвська все ж завждитолерувала й короткий жанр, що засвідчують збірки новелеток (її власнежанрове означення) “Подорож”, “Тигри”, найбільш знані дослідниками їїтворчості.

Останні прозові з’яви письменниці, зокрема книжка новел”Проблема голови” (2000) та “Казки Емми Андієвської” (2000) – це спробаструктурувати власне уявлення про світ як складну взаємопов’язану йвзаємообумовлену систему. Але не заради того, щоб укласти те уявлення вякусь схему, а для того, щоб через філософські медитації знайтинайкоротший шлях до мети, бо “мета випростує світ, що, за бракомвідповідно гострих упорядковувальних сприймачів, збивається в клубокпоплутаних ниток у людині, а це кінець життя. Аби існувати, людинамусить розплутати нитку, цим самим вибираючи лінію, а не коло, з якоготреба тільки якнайхутчій – геть, і подорож саме цьому й слугує, якщо, звісно, людина заздалегідь подбала про визначену мету” (“Мета”).

Як правило, казки Емми Андієвської – це казки для дорослих:мають вони філософське підгрунтя й несуть великий моральний заряд. Їхнігерої – звірі, птахи, упирі, мушлі і навіть консервна бляшанка чи…пальці – завжди у пошуку тих моральних опор та ціннісних орієнтирів, які ми звемо загальнолюдськими. Здебільшого ці казки мають “силу” (заСковородою), яка й резюмує моральний авторчин досвід, що проектуєтьсяна дії її уявних героїв. Продовжуючи одна одну сполучноюфразою-містком, що її казкарка майстерно перекидає від оповідки дооповідки, вони творять цілісну структуру казкового дійства, яке, проте, зумисно досить “приземлене, наближене до реалій життя, але за “силою”морально-етичних міркувань піднесене до філософських роздумів таузагальнень.

Такі “підказки”, що їх знаходимо на сторінках казок, – якантитеза до риторичних запитань, що ними пересипані її сонети. А всеразом і творить той неповторний обшир відчуттів, коли “кут зору – вбік”допомагає побачити “весь кряж буття” або навіть “клітини-пульсари”,відчути той стан, коли “світ – все ще є, хоч вже його й нема”.

Еммі Андієвській часто закидають відсутність еволюційногорозвитку, мовби вона застигла на здобутках раннього періоду своєїтворчості на все творче життя. До певної міри це й так. Тільки є на тесвої причини: очевидно – по-перше, і це головне – ми, дослідники, ще незуміли прочитати її поезію й прозу з належною глибиною осмислення, томувона щоразу заакцентовує нас на особливостях свого стилю творчогомислення, оскільки ірраціональне важко розкодовується й піддаєтьсясуголосному авторові прочитанню (це як закріплення й повтор уроку дляінтерпретатора й читача); по-друге, вона має певну місію донести до нассвій віртуальний світ з допомогою саме таких виражальних засобів, аждоки обрії нашого сприйняття не розширяться до якоїсь якісно іншоїмежі. Далі – є ще й по-третє: чи не показує вона нам з допомогою своїхсловесно-інтонаційних пропусків у структурі речення, а радше всієїконструкції твору зразок зовсім іншої, аніж інтернетівська, гіперлітератури, відсилаючи до широких інтерпретаторських здогадів? Усеце й творить розгалужений гіпертекст її творчості, яка прочитується укількох вимірах одночасно.

Творче “розгалуження” Емми Андієвської углиб художньоготлумачення цього світу та вшир інтерпретаційних можливостей читачастворює досить своєрідне стереоскопічне явище індивідуалізованоїгіперлітератури, яка має всі ознаки нелінійності, структурноїскладності з порушенням причинно-часової послідовності, сюжетної”голограмності”, читацької інтерактивності та інтерпретаційноїваріативності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ГІПЕРТЕКСТ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ ЯК ІНДИВІДУАЛІЗОВАНИЙ СВІТОВИЯВ

Categories: Твори з літератури

Links