Мій улюблений сучасний поет (Емма Андієвська)

Емма Андієвська. Це ім’я майже незнайоме нам, українським любителям поезії. І це не дивно. Вона дуне дивна поетеса. Сюрреалістка, з надзвичайно тонким світовідчуттям, з вільними асоціаціями, вона зрозуміла не всім. Але ось я прочитала статтю в “Молоді України” її дивний вірш “Нічне” і увійшла в цей новий, незбагненний світ:

Душа дедалі з усе довших ліній, Які – над містом – петлі – уночі. На дні галактик спалахнув смичок, Щоб – аж біля дзвіниці – па колону.

І я зрозуміла, що до такої поезії є три ключі. Першим таким

ключем є поняття перспективи. Читаючи її вірші, треба зорієнтуватися, з якої перспективи автор відтворює свої спостереження. Це може бути стебло з перспективи комахи (“Стеблина шинок”) або навколишність з точки зору переслідуваної, загнаної людини (“Втеча”). Другим ключовим поняттям є назва вірша, який поетеса опрацьовує немов джазовий музикант, у різних варіаціях. Але ці варіації не тільки звукові, а й зорові. І найчастіше це – явища погоди і краєвиди. Але є й інші теми, в яких Андієвська застосовує принцип тематичної варіації. Один із найбільш вдалих таких віршів – “Про хліб у традиційному”,
в якому оспівується хліб в усіх його перевтіленнях – від чуда перетворення муки на їжу до чуда перевтілення, від засобу корму до засобу гноблення. Третій ключ – це світ сну. Багато з віршів Емми Андієвської спираються на асоціації, типові для сонних видінь. Таким способом твориться в її віршах сюрреалістичний світ, підвладний тільки логіці уяви:

Маківка слова, стебло гніву, Була хмара і вже самі пелюстки. Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками, І тільки пощо Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?

Ми бачимо, як автор лаконічно схоплює непотрібну суперечку. Починається маленьким словом, словом маківки, словом опійної отрути на стеблі гніву. Не важливе, короткотривале, вже з хмари лишилися тільки пелюстки, наче буря, що ніколи не завершилася, а розвіялася. Чи варто було сперечатися? Все ж відносне, як віддалі між тичинками і віддалі між галактиками. Так, але лишився біль – “червоне павутиння вкриває заплаканий білок”. Чи мала на думці Андієвська саме це, коли писала цей вірш? Не знаю. Але коли вірш, існуючи сам собою, зустрічається з читачем, народжується диво розуміння. У іншого читача воно інше, залежне від його стосунків з даними творами. В цьому, власне, і є краса і велич модернової поезії, надзвичайним майстром якої є Емма Андієвська.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Мій улюблений сучасний поет (Емма Андієвська)