“Друзі мої, прекрасний наш сполучник”

За вікном згущалися сутінки, неквапливо падав сніг. Навкруги була така тиша, що, здавалося, тільки тріск дров у пекуче палаючому каміні нагадував про те, що життя не припинялося

Раптом Пушкін виразно почув дзенькіт дзвіночка. Він кинувся до вікна. Як був – в одній сорочці, босоніж – розгорнув двері, що ведуть із сіней на ганок будинки. Із саней вискочив хто – те в шубі, схопив в оберемок, потяг у кімнати. Це був Пущин, що відвідав поета в посиланні в Михайлівськім. Ішла зима 1825 року

Мій перший друг, мій друг безцінний!

И я долю благословив,

Коли

мій двір відокремлений,

Сумним снігом занесений,

Твій дзвіночок оголосив

Цей вірш Пушкін передав разом з посланням “У Сибір” своєму кращому другові Пущину влітку наступного року на каторгу, куди декабрист Пущин був засланий як “державний злочинець”.

Дружбае Яке древнє й прекрасне російське слово. Що робили б ми без надійного друга, чиє плече у важку мінуту – бесценнейшая опора?! Зразок дружби, щирої, чоловічий – ліцейське братерство Пушкіна, Пущина, Данзаса, Кюхлие Як дивно нам сьогодні усвідомлювати, що це було! Адже нічого, навіть схожого, ми не знали. Нам ніколи

знати й розуміти все це А жаль!

Пушкін був людиною, що вище всього цінував цей прекрасний дарунок – дружбу. Ю. М. Нагибін у своєму есе “У крестовского перевозу” описує зустріч Пушкіна з іншим ліцейським товаришем – Антоном Дельвигом.

Е Дружина разом з Ганною Кери покотила до гусарів. Дельвиг – товстий, незграбний, добрий барон, що зубожів і пише гарні вірші, залишився одного будинку з маленькою дочкою. Зради дружини змучили його. Він дістав з ящика стола вірш, адресований їй: “За що, за що ти отруїла неисцелимо життя моюе” Зітхнувши, відклав папір, і отут у кімнату ввірвався протяг, а з ним – Олександр, що сіяє, що скалиться в білозубій посмішці. Мир заповнився Пушкіним. “При зустрічі й розставаннях вони цілували один одному руки. Цей звичай у них залишився з юності”, – читаємо ми в Нагибіна

Пушкін здавався бадьорим і неспокійним. Він був заручений з Наталею Гончаровой. Стояла свадьбае “Де баронеса?” – запитав Пушкіна. Антон винувато розвів руками

Раптово в далекій кімнаті заплакала дочка – і Дельвиг опрометью кинувся на заклик. Коли ж відвертав, Пушкін стояв у стола й читав листок з тим самим віршем. На його особі, казавшемся білою маскою, горіли ока тигра

ПРО, як добре він зрозумів усе, що діялося в сім’ї Дельвигов! І відразу ж повіз друга прогулятися. Вони пообідали в трактирі в Крестовского перевозу. Знову був ліцей, було братерство, було щастя

Дельвиг довго потім буде дивуватися, як щедро витрачав себе на нього Пушкін у той день. Ніхто не думав, що поїздка в Болдіно затягнеться з – за холери, не підозрював, що через усього два роки Дельвига не стане. А Пушкін навіть не зможе попрощатися із другом. Втім, через кілька років Антон “призве його до себе”

Яка прекрасна й сильна дружба зв’язувала цих настільки несхожих один на одного людей! У чому ж її джерела?

Напевно, у тій винятковій вихованості, глибокій інтелігентності, вірі у високе призначення людини, які відрізняли росіян, що йдуть від перемоги в 1812 році до грудня 1825 року

Мій друг! Вітчизні присвятимо

Душі прекрасні пориви

Товариш, вір: зійде вона,

Зірка чарівного щастя

Вона зійшла, ця зірка. Зійшла, щоб освітити своїми променями їхній шлях. Вони йшли, мучачись і помиляючись, страждаючи й радуючись, до високої мети. Їх зігрівало відчуття того, що друзі були поруч. Адже як страшно й просто звучали слова: “Інших вуж ні, а ті далече”. І “інші”, і “ті” – все це “частки” великого братерства. І риси друзів не стиралися, тирани й епохи були неспроможні перед Дружбойе

Швидко летить час! Ми читаємо пущинские “Записки про Пушкіна”, а їм уже полтораста років. Але як прекрасні й повчальні для нас ті спогади про зимовий вечір, коли самотній дзвіночок прорізав нічну тишу занесеного снігом подвір’я


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

“Друзі мої, прекрасний наш сполучник”