“А в наші дні й повітря пахне смертю…” (пророчий характер лірики Б. Л. Пастернаку, М. И. Цветаевой, А. А. Ахматовій)


“А в наші дні й повітря пахне смертю…” – рядка із чотиривірша, що належить до циклу “Розрив”: Яні тримаю. Іди, благотвори. Ступай до інших. Уже написаний Вертер А в наші дні й повітря пахне смертю: Відкрити вікно, що жили відчинити. Вірш це й весь цикл присвячені споконвічній темі любові, що терзає всіх поетів. Однак рядка про повітря, у якому витає смерть, стали для Б. Л. Пастернаку, як і для багатьох талановитих людей того часу, жахливою реальністю. Забуття, загибель, знищення загрожували всім, хто насмілювався щиро виражати своєї думки

А думки геніальних людей, відповідно до якоїсь фатальної закономірності, завжди виявляються крамолою в очах держави. Цей закон здається непорушним для Росії. Варто згадати найбільших російських поетів А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова. У Радянській державі гоніння на талановитих людей прийняли застрашливий розмах, і можна, не боячись помилитися, затверджувати, що було загублено чимало обдарованих людей, утвору яких ніколи не побачать світло. Пастернак, Ахматова, Цветаева писали в складні для Росії часи

Тут доречно говорити саме про Росію, а не про СРСР, тому що для всіх мислячих людей того часу Батьківщиною була Росія, як для Пушкіна й Лермонтова. Ті, хто зараз уважаються класиками російської літератури XX століття, були в тридцяті роки практично віддані анафемі. Але ж вони були кращими представниками


інтелігенції – гостро почувають, стійкими в опорі насильству над словом і одночасно вразливими й ранимими. У ті часи повітря для них у буквальному значенні “пахнув смертю”.

Це були часи, коли багаторазово друкувалися й перевидавалися люди, імена яких нині забуті, люди, наближені до влади. Ті ж, хто мав безперечне дарування, В Кращому випадку вважалися третьосортними літераторами, по недогляду попавшими в радянську літературу. Вчитуючись у лірику Бориса Пастернаку, не можна доглянути “крамольних” думок, випадів проти існуючої влади. Це взагалі дуже м’який поет, його більше тягнуть Природа, світобудова, любов, думка про творчість. Пророчі мотиви в Пастернаку?

Скоріше, можна говорити про правду життя, вона – основа його Творчості. Він не пророкував, він просто говорив про важливі для кожного людини, що почуває, речах. Іноді така розмова стосувалася майбутнього

Наприклад, він бачить “…як ти повзеш і як димишся, / Встаєш і будуєшся, Москва”. При побудові фрази вживається теперішній час, але якоюсь мірою це прозріння майбутнього. Є в Пастернаку вірші, у яких виразно відчувається хода часу: Иль я не знаю, що, у потемки тикаючись, Вовек не вийшла б до світла темрява, И я – виродок, і щастя сотень тисяч Не ближче мені порожнього щастя ста? Але такі вірші, де ясно б проступав XX століття, – рідкість для Пастернаку. Частіше в нього звучать вічні, невичерпні теми

Проте й цей поет піддавався гонінням і навмисно ігнорувався державою, хоча в його прозі також не можна доглянути явних випадів проти СРСР. У Цветаевой багато гірких, розпачливих віршів. Вона теж була жертвою режиму, тоталітарної держави. Вона провела роки в змушеній еміграції, і вірші того років пронизані тугою за Батьківщиною, але не по тій страшній країні, який вона зробилася, а по тій тихій, березовій Росії, який була завжди. Нову Росію, а точніше тих, хто нею зараз править, Цветаева ненавидить: З жиру що лопаються: жир – Їх “лиск”, Що не тільки що масло їдять, а мозок Наш – у поемах, у сонатах, у зводах: Людожери в паризьких модах! Цветаева як губка вбрала в себе весь біль того часу

Скільки літераторів було загублено режимом, скільки з них виявилося в еміграції, скільки перебувало в змушеній ізоляції на власній Батьківщині, скільки покінчило із собою! Серед останніх – сама Цветаева. Вона випила всю чашу до дна: була в еміграції, пережила загибель близьких людей, пішла з життя, не бачачи більше можливості жити, після смерті її творчість замовчувалася й лише недавно стала відомо широкому колу читачів. Вона повною мірою розділила з Батьківщиною її трагічну долю

Але, мабуть, глибше й Пастернаку, і Цветаевой відчула “подих смерті” Ганна Ахматова. Про це – багато віршів і самий значний її утвір – “Реквієм”. Поема не надумана, що не є плодом уяви талановитої жінки, але пережита, вистраждана

Скорбота Ахматової, її мужність, її гордість породили величезний творчий зліт, і вона створила добуток, що увібрало в себе не тільки її власне, але страждання цілого народу. Уже два перші поетичні рядки роблять разюче по силі емоційний вплив. Досить їх прочитати – і вже страшно: Перед цим горем гнуться гори, Не тече велика ріка… Горі – сильніше, ніж сили природи

Як ще сильніше, ще точніше було виразити його? Ахматова знайшла потрібні слова й висловила те, чого не вмів і не зважувався висловити ніхто. “Реквієм” став найважливішою подією в літературі тридцятих років, у тій літературі, що була задавлена й приречена на мовчання, але продовжувала існувати всупереч терору й загибелі. Пастернак, Цветаева, Ахматова, Булгаков, Бунін, Мандельштам – імена, які ми зараз вимовляємо голосно й без усякого страху; імена, деякі з яких лише недавно з’явилися на обкладинках книг; імена, які народжувалися в той час, коли “повітря пахнув смертю”. Якби не рішучість людей, що носять ці імена, ми, можливо, ніколи не довідалися б правду про той страшний час тотального терору й зовсім точно втратилися б тої частини нашої літератури, що зараз здається такий природної й зветься “поезія срібного століття”.

Якщо добутку цих авторів пережили настільки страшні часи, те можна із упевненістю сказати, що вони збережуться в нашої – і у світовий – літературі на довгі століття



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“А в наші дні й повітря пахне смертю…” (пророчий характер лірики Б. Л. Пастернаку, М. И. Цветаевой, А. А. Ахматовій)

Categories: Нові твори

Links