ЗОЛОТИЙ ЖУК – ЗАЧАРОВАНИЙ ТАЄМНИЦЯМИ
Го-го! Він скаче, мов скажений:
Його тарантул укусив.
“Усі помиляються”.
Вільяма Леграна, нащадка відомого аристократичного роду, переслідують невдачі, він втрачає всі свої статки. Щоб уникнути насмішок і принижень, Легран покидає Новий Орлеан і переїжджає на пустельний острів біля узбережжя Атлантичного океану. Там він будує собі хатину, де мешкає зі стареньким слугою Джупітером і величезним собакою. Відлюдництво Легран компенсує книжками й прогулянками біля моря, під час яких поповнює багату колекцію рідкісних комах.
Оповідач
– Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорії і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму – унизу. Вусики тоненькі…
– Тоненькі, але важкенькі! – докинув своє слово Джупітер. – Та цей жук із щирого золота, усе до цятки в ньому золоте, усередині й зверху, – такого важкого
– Нехай і так, Джупе, – відказав Легран занадто вже поважним тоном, – але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви, – Легран обернувся до мене, – що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили. А втім, завтра й самі переконаєтесь. А тим часом я ось вам покажу, якої він форми.
Сказавши це, Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Попорпався він у шухляді – проте й там теж паперу не знайшлося.
– Нічого, – сказав урешті Легран, – нам і цього вистачить.
Він дістав з кишені камізельки1 клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу і почав побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітися. Легран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір.
– Еге ж, – промовив я, уважно розглянувши малюнок. – Жук таки чудний, ніде правди діти, – чогось подібного я ще в житті не бачив… Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. В усякому разі, цей жук ні на що в світі так не скидається, як на емблему смерті.
– Череп! – повторив Легран. – Таки й справді, на папері воно начебто й схоже. Безперечно. Дві верхні чорні цятки – ніби очі, правда? А довша внизу – ніби отвір рота… Та й весь контур овальний.
– Може, й так, – озвався я, – але з вас, Легране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд.
Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Умить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знову почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля.
1Камізелька – те саме, що безрукавка, жилетка.
Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута1 гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його в письмовий стіл, замкнув шухляду.
Завітавши на острів майже за місяць, оповідач дізнається від Джупітера, що останнім часом поведінка Леграна стала досить дивною: він часто не буває вдома й невідомо що підраховує.
Згодом оповідач отримує записку, у якій друг просить його негайно приїхати. Під час зустрічі Легран повідомляє, що збирається в експедицію, яка принесе йому багатство й поверне родові маєтності. За його словами, шлях до золота має вказати золотий жук. Оповідач щиро переконаний, що почуте – марення, навіяне гарячкою, але, не вважаючи за можливе покинути недужого, погоджується його супроводжувати. Відтак друзі разом з Джупітером вирушають на пошуки скарбів.
За кілька годин маленький загін дістається порослої ожиною площини біля підніжжя гори і, прокладаючи стежку косою, виходить до надзвичайно високого й розлогого тюльпанового дерева. Легран наказує Джупітеру вилізти на дерево, тримаючи в руках золотого жука…
Він підіймався все вище, аж поки його присадкуватої постаті й зовсім не стало видно за густим листям.
Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку.
– Довго ще лізти?
– А ти вже високо? – запитав і собі Легран.
– Ще й як! – відказав негр. – Я вже бачу небо…
– Небо це байдуже, слухай, що я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?
– Одна, дві, три, чотири, п’ять… Позад мене п’ять гілок, маса2.
– Тоді вилізь ще на одну вище.
За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.
– Тепер, Джупе, – збуджено закричав Легран, – лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!
– Коли посунешся ще трохи… але так, щоб не впасти і не випустити жука, я подарую тобі долара…
– Я вже сунуся… вже-вже, – хутко відповів Джупітер…
– Уже кінець?! – мало не вереснув Легран…
– Та вже близько, маса!.. Боже милосердний, що це тут на дереві?
1 Сурдут – чоловічий верхній двобортний одяг з довгими полами, відкладним коміром і широкими лацканами.
2 Маса – звертання темношкірого до білого в період колонізації Африки.
– Ну? – зраділо скрикнув Легран. – Що там таке?
– Та нічо, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.
– Череп, кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?
– А й правда, маса, – зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить черепа на гілляці.
– Тепер слухай, Джупітере, – зроби точно, як я скажу. Ти чуєш?
– Еге ж, маса.
– То добре вважай! Знайди ліве око черепа.
– Га, оце ж пак маєш! Таж у нього ніяких очей нема.
– А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?
– Авжеж знаю, я добре знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.
– Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, себто місце, де було ліве око? Знайшов?
Запала довга мовчанка. Нарешті негр озвався:
– То ліве око черепа з того самого боку, що й ліва рука? Але в черепа й сліду руки нема, не те що! Та вже хай. Осьо воно, ліве око, знайшов. То що з ним робити?
– Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане. Але стережися, щоб шворка не випала з руки.
– Уже зробив, маса Біле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу.
Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорок, де ми стояли, і в останньому його промінні жук зблиснув наче лощена золота кулька. Він вільно висів межи гілля, і якби його впустити, впав би нам біля ніг. Легран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди у перетині, а тоді наказав Джупітерові пустити шворку й злазити з дерева.
Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, Легран окреслює коло і починає копати. Після двох годин роботи яма стає досить глибокою, але герой нічого в ній не знаходить.
Кінець кінцем наш золотошукач, до якого я відчував щирий жаль, вибрався з ями. Кожна риска його обличчя свідчила про гірке розчарування. Поволі й неохоче він почав натягати сурдута, якого був скинув, коли брався до роботи. Весь цей час я не озивався. Джупітер, на хазяїнову команду, став збирати інструмент. Після цього він розв’язав собаці морду, і ми в глибокій мовчанці рушили додому. Так ми пройшли з десяток кроків, коли це Легран, голосно лайнувшись, підскочив до Джупітера й схопив його за комір. Вражений негр вирячив очі з дива й широко роззявив рота; лопати вилетіли йому з рук, а сам він упав навколішки.
– Ти, мерзотнику, – просичав Легран крізь зуби,- триклятий чорнюче, відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?
– Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? – заголосив нажаханий Джупітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.
– Я так і думав! Я знав!.. – закричав Легран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси та скоки, – на превеликий подив свого служника, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.
– Ходімо назад! Вертаймося! – скомандував Легран. – Гру ще не програно.
Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. Я завзято копав і час від часу ловив себе на тому, як поглядом нишпорю по ямі, наче сподіваючись побачити той вимарений скарб, що звів з розуму мого бідолашного товариша. Так минуло півтори години. І саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом знову несамовито розгавкався. І то не було вже знічев’я або з примхи, як за першим разом: тепер у його гавкоті чулася виразна стурбованість. Цього разу Джупітер дарма пробував зав’язати йому писок. Пес вирвався в нього з рук і, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими гудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою – і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі – три-чотири золотих та срібних монети.
Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, – судячи з того, що вона чудово збереглася й дошки не втратили твердості, – колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною… Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки – три і заввишки – два з половиною. Задля міцності її пооббивали залізними обручами, що, перехрещуючись, утворювали неначе гратчастий перепліт на ній. Нам відразу стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить – незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від мішма накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило.
Коли скарби було перенесено в хатину, Легран узявся докладно розповідати, як розкрив таємницю золотого жука. Почав він з того пам’ятного вечора, коли малював обрис комахи. З’ясувалося, що малюнок було зроблено на пергаменті…
Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але почавши малювати на ньому, відразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч у цілому обриси їхні й були близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок – точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг – череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж іспершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця, хоча вже й тоді, у ту першу хвилину, десь у найвідлегліших комірчинах мого мозку ледь-ледь зажевріло передчуття розгадки, тієї самої, що її так блискуче підтвердила наша вчорашня прогулянка. Я рвучко підвівся, заховав пергамент у надійне місце і відклав усілякі подальші розважання до тієї пори, коли залишуся на самоті.
Коли ви пішли, а Джупітер міцно заснув, я почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, вірніш, ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди.
Отже, Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому і дорогою зустріли лейтенанта Дж.”. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве встиг я висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент лишився в моїх руках. Лейтенант, певно, боявся, щоб я не передумав, тож і поспішивсь так – ви ж бо знаєте, як ревно він цікавиться всім, що стосується природничих наук. Десь у цю, видно, хвилину я несвідомо й поклав той шматок пергаменту до кишені.
Вважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв’язок між окремими явищами. Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент – таки пергамент, не папір! – із намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним, – це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа.
Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті – прочитати їх можна лише після нагрівання.
Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа – по діагоналі – кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт.
– Ви, можливо, чули про капітана Кіда. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. Я кажу “підпис”, бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст.
– Ага, ви сподівалися знайти якогось листа поміж гербом і підписом.
– Атож. Не знаю чому, але, власне кажучи, я мав таке передчуття, що мені страшенно поталанить. А може, то була не так певність, як просто надія? Ці дурні слова Джупітерові, що жук із щирого золота, – знаєте, вони дуже вплинули на мою уяву. Та й уся ця низка надзвичайних випадковостей і збігів! А проте ж багатства Кідові були незмірні, це кожен знає. І я був певен, що його скарб досі ще лежить у землі. Після цього ви, мабуть, не здивуєтесь моїй надії, ба навіть переконанню, що таким дивним шляхом знайдений пергамент має вказати мені місце, де закопано скарб.
– І що ж ви зробили далі?
– Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Потому поклав його на сковороду, донизу тим боком, що із черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані вряд так начебто цифри. Я знов поклав пергамент на сковороду і зачекав ще з хвилину. Коли я зняв сковороду з вогню і взяв пергамент, запис проступив повністю – ось зараз ви й самі побачите.
Із цими словами Легран нагрів пергамент і дав мені. Поміж черепом та котом видніли такі знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:
53# #+305)) 6*; 4826) 4# -) 4#); 806*; 48+8Ц60)) 85;;]8*;: #*8+83(88)5*+; 46(;88*96*?; 8)*# (; 485 ) ; 5*+2* # (; 4956*2 (5*=4) 8 ||8*; 4069285) 😉 6+8) 4# #; 1(#9; 4 8081; 8:8#1; 48+85; 4) 485+528806*81 (#9; 48; (88; 4 (#? 34; 48) 4#; 161;:188; #?;
Легран докладно описує, як розшифрував напис. Почавши з визначення частотності вживання знаків у криптограмі й зіставивши її з частотністю вживання літер в англійській мові, він здійснив чималу роботу, у результаті якої склав такий текст: “Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі – двадцять один градус і тринадцять мінут – північ-північ-схід – головний сук сьома гілляка східний бік – стріляй з лівого ока мертвої голови – пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів”. Відтак можна було продовжити пошуки.
“Заїзд” виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду.
Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі. Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.
Я здогадався, що це і є “чортове сідало”, згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв’язана.
“Добре скло”, ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу – моряки-бо часто вживають слово “скло” в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитися в неї з точно визначеної позиції. А “двадцять один градус і тринадцять мінут” та “північ-північ-схід” означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й повернувся на скелю.
Піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.
Відкриття це так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова “головний сук сьома гілляка східний бік” могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка “стріляй з лівого ока мертвої голови” також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через “постріл” (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де ймовірно закопано скарб.
– Ваш хід думок, – зауважив я, – здається напрочуд ясним, простим і переконливим, дарма що здогади трохи й химерні.
– Гадаю, цю химерію із черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.
– Можливо; хоч я схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити із “чортового сідала”, повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від усяких негод він тільки білішає.
– Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі, – звідки вони могли взятися?
– Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення – хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові – якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву, – Кідові хтось мусив допомагати в цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить. Два-три удари кайлом, коли його помічники ще поралися в ямі, – і було вже по всьому. А проте, може, тих ударів знадобилося десяток, хтозна…
Літературний практикум
1. Який художній засіб використано в назві повісті По? Що означає слово “золотий” на початку твору і якого значення воно набуває у фіналі історії?
2. Робота в парах Укладіть послідовний перелік дій Леграна під час розгадування таємниці золотого жука. Які здогадки допомагають героєві провести розслідування?
3. Які художні прийоми та засоби надають повісті емоційної напруженості й створюють таємничу атмосферу? Наведіть приклади з тексту.
4. Яке значення в розгортанні сюжету повісті має образ оповідача? Схарактеризуйте оповідача як безпосереднього учасника подій.
5. Як композиційний прийом “розповідь у розповіді” допомагає автору розкрити різні точки зору щодо подій повісті? Наведіть відповідні приклади. Як змінилося б, на вашу думку, відчуття достовірності, якби про пошуки скарбів автор розповідав від свого імені?
6. Схарактеризуйте образ Леграна. Які риси характеру допомогли йому розкрити таємницю золотого жука?
7. Яку роль у розвитку подій відіграє слуга Джупітер? Яким постає цей герой у творі?
8. Які точки зору на події, пов’язані з пошуками розгадки, представляють герої оповідання? Як і коли змінюються їхні думки протягом твору?
9. Групова робота Розділившись на три групи, перекажіть історію пошуків скарбів з точки зору оповідача, Вільяма Леграна, слуги Джупітера.
10. В епіграфі повісті наголошено на тому, що “усі помиляються”. Хто і коли у творі помиляється? Знайдіть помилки, яких припустилися Легран, Джупітер та оповідач.
11. Філологічний майстер-клас. Як ви гадаєте, чому По називав свої твори не детективами, а раціоналіями (від лат. розум)!
12. Творча лабораторія. Напишіть твір на тему “Е. А. По – майстер детективного жанру (За повістю “Золотий жук”)”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)