Зображення російського селянина в добутках І. С. Тургенєва й Н. А. Некрасова
Для розкриття теми можна використовувати кілька оповідань зі збірника “Записки мисливця” І. С. Тургенєва й добутки з різних періодів творчості Н. А. Некрасова: з першого періоду – вірша “У дорозі” (1845), “Забуте село” (1855), “Школьник” (1856), “Міркування в парадного під’їзду” (1858), “Пісня Еремушке” (1859); із другого періоду – поеми “Мороз, Червоний ніс” (1863) і “Залізниця” (1864); з останнього – поему “Кому на Русі жити добре”. Тема – зображення російського селянства – з’явилася у творчості
Тургенєв виражає у своїх оповіданнях ідею про моральну
Тургеневские селяни мають допитливість (хлопчики з оповідання “Бежин луг”), глибоким розумом і розумінням прекрасного (Тхір і Калинич із однойменного оповідання), талантом (Яшка Турок з оповідання “Співаки”), великодушністю (Лукера з оповідання “Живі мощі”), шляхетністю (Матрена з оповідання “Петро Петрович Каратаев”), Тургенєв показує, що кріпак гне не вбив живу душу народу. Письменник, однак, не ідеалізує селян: в “Записках мисливця” є й негативні образи кріпаків – Віктор з оповідання “Побачення”, Сопрон з оповідання “Бурмистер”. Селяни рівняються з поміщиками: пан Полутикин виявляється безглуздим хазяїном, порожньою людиною поруч зі своїми кріпаками Тхором і Калиничем; пан Пеночкин з оповідання “Бурмистер”, не піклуючись ні про що, крім власних доходів, віддав своїх селян під владу нещадного кулака Сопрона. Петро Петрович Каратаев – слабка, нерішуча людина. Таким чином, Тургенєв багатосторонньо зобразив російське селянство, не очорняючи й не ідеалізуючи його.
При цьому відмінною рисою “Записок мисливця” залишається особливий інтерес до чудових народних характерів, може бути й рідким, але цілком реальним. Антикріпосницький зміст творів Некрасова виражається більш гостро: поет показує трагічну долю (Груші з вірша “У дорозі”, Дар’ї з поеми “Мороз, Червоний ніс”), безправне, принизливе положення кріпосного селянства (ходки з вірша “Міркування в парадного під’їзду”), нещадну експлуатацію народу ( мужики-будівельники з поеми “Залізниця”). Як і у творчості Тургенєва, у творах Некрасова представлені різноманітні герої із селян.
Розповідаючи про сільського хлопчика у вірші “Школьник”, поет вірить, що саме з народу вийдуть нові, яскраві таланти й прославлять Росію: Не бездарна та природа, Не загинув ще той край, Що виводить із народу Стільки славних те й знай… Крім покірності й нерозвиненості (вірш “Забуте село”), некрасовским селянам властиві працьовитість, сердечність (поеми “Мороз, Червоний ніс”, “Залізниця”), мудрість (Яким Нагой з поеми “Кому на Русі жити добре”), почуття власного достоїнства (Матрена Тимофіївна, Савелій з поеми “Кому на Русі жити добре”), У добутках двох авторів при всій схожості зображення селянства існують і розходження. У Тургенєва конфлікти кріпаків і поміщиків сховані в глибині сюжету, будуються на моральних протиріччях; у Некрасова ясно й відкрито виражається соціальна ідея про вбогість і безправ’я народу: Рідна земля! Назви мені таку обитель, Я такого кута не видал, Де б сівач твій і хоронитель, Де б російський мужик не стогнав?
(“Міркування в парадного під’їзду”) Так само відкрито оспівує Некрасов опір соціальної несправедливості – Неприборкану, дику До гнобителів ворожнечу И доручення велику До безкорисливої праці. (“Пісня Еремушке”) Тургенєв і Некрасов з різних позицій підходять до зображенню селянства. Тургенєв показує народ з боку: селяни в “Записках мисливця” – це клас, що складається з окремих особистостей, у яких автор уважно вдивляється, яких з інтересом вивчає.
При такому описі дуже важлива особистість автора-спостерігача, його світогляд, суспільні переконання Наскрізний образ мисливця-оповідача, нарівні з антикріпосницькою ідеєю, скріплює окремі оповідання в цілісний добуток – “Записки мисливця”. Мисливець – місцевий поміщик, “костомаровский пан” (“Живі мощі”), але в ньому немає панської зневаги й презирства до селян. Йому властиві любов до природи, допитливість, “чистота й височина морального почуття” (В. Г. Бєлінський “Погляд на російську літературу 1847 р.”). На початку творчості Некрасов також активно використовує образ автора-оповідача, що спостерігає селян з боку й дає свою оцінку почутому (“У дорозі”), побаченому (“Міркування в парадного під’їзду”). В останньому вірші з випадкової міської сценки ліричний герой створює широке узагальнення сучасного російського життя; у поемі “Залізниця” автор-оповідач пояснює хлопчикові Вані, хто насправді побудував Миколаївську залізницю й чого коштувало це будівництво. Впоеме “Мороз, Червоний ніс” автор висловлює гаряче співчуття російській селянці: Ти з дитинства із мною знайома.
Ти вся – втілений переляк, Ти вся – вікова знемога! Той серце в груди не носив, Хто зліз над тобою не лив! (1, ІІІ) Але у творчості Некрасова представлений і інший погляд на народ – погляд зсередини, що характерний для фольклору.
Суть цього погляду зсередини розкрив Гегель: “У народній пісні зорієнтується не окремий індивід зі своєю суб’єктивною своєрідністю, а загальнонародне почуття (… ), оскільки індивід (…
) не має внутрішнє подання й почуттям, відділеним від націй, її побуту й інтересів” (Г. Гегель “Лекції по естетиці. Поезія. Лірична поезія”), У поемі “Кому на Русі жити добре” образ автора майже зникає, поступаючись місцем оповідача й спостерігача самому народу-семи мужикам-правдошукачам і їхнім співрозмовникам. На закінчення можна привести слова В. Г. Бєлінського про новаторство Тургенєва в зображенні селянства: “Він зайшов до народу з такої сторони, з який до нього до нього ніхто ще не заходив” (“Погляд на російську літературу 1847 г. “). Але після “Записок мисливця” селянська тема (крім оповідання “Муму”) іде із творчості Тургенєва; Некрасов, до творчості якого з повним правом можна віднести ті ж слова Бєлінського, залишається вірний народній темі до кінця життя.
Слід зазначити загальні риси в описі селян у двох авторів: ця повага, співчуття народу при реалістичному, тобто різнобічному, його зображенні. Розходження двох підходів до опису народу в російській літературі цікаво сформульовано в знаменитій статті Н. Г. Чернишевського “Не чи початок зміни?” (1861). Розбираючи в статті оповідання Н. Успенського, критик особливо високо оцінив їх за те, що автор пише правду про народ “без прикрас”, без ідеалізації, тобто відверто показує інертність, нерозвиненість селян, “тупу плутанину” у думках мужиків. Така сувора правда, на думку Чернишевського, корисніше народу, чим похвали, жаль і розчулення, які виражені, наприклад, в оповіданнях Тургенєва.
Справедливо розмежувавши “добре” зображення кріпаків до реформи 1861 року й “критичне” зображення народу після 1861року, Чернишевський, здається, трохи поквапився з оцінками: росіяни дотепер читають “Записки мисливця”, а розхвалені критиком оповідання Н. Успенського знають тільки фахівці. Немає нічого поганого в тім, що “Тургенєв… в епоху кріпосництва… шукав у простому народі більше доброго, чим дурного” (Л. Н. Толстой).
Некрасов у своїй творчості після скасування кріпосного права не боявся критично зображувати покірність, нерозвиненість селян, нарівні з їхньою щиросердечною силою, мудрістю, великодушністю. У віршах поет виражав відкритий протест проти безправного положення простих людей. Він створив народну за формою й змістом поему-епопею, тобто добуток про народ для народу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)