Зображення російського національного характеру у творчості Н. С. Лєскова
1. Н. С. Лєсков – невизнаний геній свого часу. 2. Розкриття національного характеру в російській літературі. 3. “Леді Макбет Мценского повіту” Лєскова й “Гроза” Островського 4. Значення образа Катерини Ізмайловій для розуміння національного характеру. Про м’якосерда Русь! Як ти прекрасна!
Н. З. Лєсков Практично всі російські письменники позаминулого, XIX століття стали визнаними класиками або при житті, або через якийсь час після смерті. Усвідомлення літературно-суспільної думки наступало для них у сучасній їм епосі. Однак практично
Багато хто його думки, занадто сміливі для його часу, кривдили читачів і критиків, викликаючи на письменника “громи й блискавки” і валячи в тривалу опалу. Для літератури 80-х років XIX століття характерна спрямованість на розкриття національного характеру. Проблема особливостей світогляду й світосприймання російської людини зацікавила практично всіх письменників цієї епохи, тим більше що в подібних добутках гостро вставали питання, пов’язані з діяльністю різночинців, а потім і послідовників народницького руху. Подібні питання піднімалися й у творчості Лєскова. Але в його добутках основною темою є саме розкриття сутності характеру російської людини Цей образ – образ теперішнього росіянина, близького до народу, але, що виділяється з його червоною лінією проходить через багато хто його добутки.
Повість “Зачарований мандрівник” і роман “Соборяне”, оповідання “Лівша”, “Залізна воля”, “Відбитий ангел”, “Несмертельний Голован”, “Грабіж”, “Войовниця” поступово розкривають нам авторський задум, додаючи якісь незначні на перший погляд, але значимі риси до образа російської людини. Часто в рішення поставленої перед ним проблеми автор вносив оригінальні, але небажані як для читачів, так і для критиків акценти. Прикладом може бути оповідання “Леді Макбет Мценского повіту”, що є дійсним доказом того, що думка Лєскова не залежить від думок або очікувань читача й що він може залишатися творчо розкріпаченим. Оповідання цей був написаний ще в 1864 році й мали підзаголовок “нарис”. Однак автор свідомо використовує двозначний термін: оповідання Лєскова має життєву основу, однак не є биографичним або документальним Отут позначилися подання письменника про істинність і вимисел у добутку.
З одного боку, йому претила позиція сучасних письменників про те, що головне в тексті – вираження ідеї, а не життєвість. У цьому ключі Лєскова залучав жанр нарису, що належить достовірному й правдивому публицизму. Але при цьому природно, що частина фактів оповідання була додана самим художником Варто помітити, що назва добутку сталася багато в чому загальним завдяки своїй символістиці й глибині.
Дійсно, головною проблемою добутку стає проблема національного характеру: купчиха Мценского повіту Катерина Ізмайлова – один з ярчайших типів світової літератури, що втілив у себе честолюбство й властолюбство, спочатку розвінчане, а потім увергнуте в безодню божевілля. Однак ім’я головної героїні не випадково: образ, створений Лєсковим, сперечається з образом, створеним Островським. Але, якщо Катерина Кабанова до весілля була з гарної забезпеченої сім’ї, те Катерина Ізмайлова була взята “з милості” із середовища селянського стану, а тому є більшою простолюдинкою, ніж героїня Островського. У любовному аспекті життя Ізмайловій везе ще менше: прикажчик чоловіка Сергій – людин корисливий і вульгарний.
Але любов часто сліпа – через неї розвертається докладно описане криваве дійство – убивства свекра, чоловіка, малолітнього племінника, суд, подорож по етапі в Сибір, зрада Сергія, убивство суперниці й самогубство у волзьких хвилях. Такий разючий розрив між героїнями пояснюється просто: Катерина Лєскова позбавлена того поетизма й внутрішнього світла, які виділяють Катерину Островського Не вірить Ізмайлова й у Бога: перед самогубством “хоче пригадати молитву й ворушить губами, а губи її шепотять вульгарну й страшну пісню”. Релігійність і чистота Катерини Кабановой зробили її трагедію всенародної, національної, тому їй прощається неосвіченість і навіть деяка життєва “темрява”. У своїй же героїні Лєсков підкреслює богооставленность, властиву, на його думку, і усьому сучасному світу: “Прокляни день свого народження й умри”.
Після рядків цих звучить страшний діагноз російській людині: “Хто не хоче вслухатися в ці слова, кого думка про смерть і в цьому сумному положенні не лестить, а лякає, тому треба намагатися заглушити ці виючі голоси чим-небудь ще більше їх потворним. Це прекрасно розуміє проста людина: він спускає іноді на волю свою звірину простоту, починає дуріти, знущатися із себе, над людьми, над почуттям Не дуже ніжний і без того, він стає зол сугубо”. Ці слова – єдиний випадок втручання автора в тканину добутку. В А. С. Пушкіна є такі рядки: Тьми низьких істин мені дорожче Нас обман, що піднімає… Так і дві Катерини – перша, більше вигадана, чим друга, дорожче, ближче й світліше героїні Лєскова.
Лісочків же звеличує “низьку істину” про тьму простолюдинской, але росіянці душі Незважаючи на те що в обох випадках спонуканням до певних дій була любов, різниця в наслідках її величезна. Однак “Леді Макбет Мценского повіту” настільки ж важлива для розуміння душі російської людини. Цей добуток змушує задуматися над рядом важливих питань: хто ж ми такі – росіяни, які ми й чому такі
(2 votes, average: 4.00 out of 5)