Важко зобразити в романі чи повісті реальну картину певної доби, заповнюючи її лише образами головних персонажів та вказівками на певні історичні та соціальні події. Це буде лише ескіз, неповний нарис, без відтінків та напівтонів, що з’являються при порівнянні. Тому так потрібні в цьому пушкінському романі “Євгеній Онєгін” з чотирма центральними героями, що визначають головну сюжетну лінію, та другорядними персонажами ще безліч начерків, згадок, окремих рис, імен, типажів, які заповнюють сюжетну канву, створюючи яскраве тло картини
певного часу, роблячи образи головних героїв ще більш чіткими й випуклими. Уявіть собі Онєгіна, Тетяну, Ленського, Ольгу без їхнього оточення, без дворянства в романі! Як ви б дізналися про неординарність сприймання світу Онєгіним, про його активне ставлення до життя, якщо б не було його дядька – сільського старожила, який “лет сорок с ключницей бранился, в окно смотрел и мух давил”? А ще ціле коло інших сусідів, що читали лише “календар осьмого года”, але дружно прийшли до висновку про Онєгіна: Сосед наш неуч; сумасбродит; Он фармазон; он пьет одно Стаканом красное вино; Он дамам к ручке не подходит;
Все да да нет; не скажет да-с Иль нет-с. Коли автор знайомить читача з Володимиром Ленським, він підкреслює, що герой живе В пустыне, где один Евгений Мог оценить его дары… Тут ми вже бачимо якийсь монолітний образ-типаж, як хор у ляльковому театрі, де кілька людей, разом відкриваючи рота, співають на один голос, як тільки потягнуть за мотузку: Их разговор благоразумный О сенокосе, о вине, О псарне, о своей родне, Конечно, не блистал ни чувством, Ни поэтическим огнем, Ни остротою, ни умом. Трясовина звички затягнула у своє багно й матір Ларіних, затягне, мабуть, і саму Ольгу й могла б затягнути Ленського, якби Пушкін не врятував його, вбивши на дуелі. Пам’ятаєте: Во многом он бы изменился, Расстался б с музами, женился В деревне, счастлив и рогат, Носил бы стеганый халат; Узнал бы жизнь на самом деле, Подагру б в сорок лет имел, Пил, ел, скучал, толстел, хирел. И, наконец, в своей постеле Скончался б посреди детей, Плаксивых баб и лекарей. Апофеозом цього явища, вершиною типізації є опис гостей на іменинах Тетяни і шаржовано-гротескний відбиток цього типажу – чудовиська у Тетяниному сні. Можливо, виникне думка: у цьому винна провінція, обмежене коло спілкування, дрімучі ліси. Тетяна в цьому середовищі – виняткове явище, Євгеній – взагалі гість, що з’явився зненацька. Але Пушкін показує нам не один шар дворянства – сільське, дрібномаєтне. Ми бачимо й московське дворянство – оточення Ларіних, і вищий світ столиці. Сільські пейзажі змінюються на московські вулиці. Московські дівчата звисока поглядають на провінційну зачіску та вбрання Тетяни, але… всех в гостиной занимает Такой бессвязный, пошлый вздор; Все в них так бледно, равнодушно; Они клевещут даже скучно. В бесплодной сухости речей, Расспросов, сплетен и вестей Не вспыхнет мысли в целы сутки… Тобто, московське оточення Тетяни відрізняється від сільського хіба що зовнішнім виглядом. Це ж звідти вийшла мати Тетяни і Ольги, закохана в романтичні твори не тому, що їх читала, а за словами кузини! їхню косність, статичність застиглого нудного життя Пушкін майстерно підкреслює повторенням однакових вказівних слів: “такий самий”, “так само”. На перший погляд, один рядок може сприйматися дещо нелогічним, але як влучно охарактеризував світське коло поет: “Всё то же лжет Любовь Петровна!” Не “так само”, а “те ж саме” – хіба можна влучніше сказати про статичність думок, почуттів, липке павутиння цього середовища! Може, нарешті, столичне петербурзьке дворянство і є той самий вищий світ, той ідеал суспільства? Описуючи петербурзький світ, поет не показує однорідний тупий натовп, невиразний моноліт банальності. Навпаки, ми зустрічаємо, нарешті, означення “розумний”, “дотепний”. Але перелік гостей чоловіка героїні за синтаксичною побудовою (три строфи – три речення, сповнені сарказму) нагадує нам оцю суміш на іменинах у Ларіних. Вони так само кинуться на плітку, якщо Тетяна зробить хибний крок, зійде зі свого п’єдесталу досконалості. Пояснюючи зміни в Тетяні, автор звертає увагу на “приемы утеснительного сана”, що дають їй змогу тримати себе в руках при будь-яких обставинах. Улюблена героїня Пушкіна так само чужа тут і сумує за єдиною щирою душею у її житті – за нянею. Виходить, усі три шари дворянства: сільське, московське і столичне – це три погляди на суспільне середовище Росії першої половини XIX ст. з різних боків приводять нас до одного висновку. Цей висновок – не про “зайву людину” в суспільстві, а про особистість неординарну, яка своє середовище переросла, змін у ньому може й не дочекатися, але жити повинна гідно й розумно, щоб у всьому бути вищою за цей рівень, над яким вона підняла голову.
