ЗНАЧЕННЯ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО ДЛЯ СУЧАСНОСТІ

Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу – ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без

коріння, – легка здобич для невсипущого Зла.

Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.

Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.

А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори – дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли

історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник – народ буде жити, нація буде існувати.

Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання – не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого – це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.

Історія органічно пов’язана з пам’яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам’яті. Безпам’ятство – це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам’ятати про свої помилки в минулому.

Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб’єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов’язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам’яті. Пам’ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам’яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам’ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.

Культура як світ нашого існування пронизана пам’яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов’язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підгрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. Адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. Звернення до старого – це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. Звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. Проте це затримка перед рішучим кроком уперед. Справжня затримка буває лише тоді, коли прив’язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. І все ж не варто нехтувати старим. Справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. Нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. Нове як щось самодостатнє – нонсенс, такого нового нема і бути не може. Соціокультурний поступ людства – це поступове накопичення, як сказав відомий французький антрополог ЛевіСтросс, форм поведінки, історичного досвіду та культурних цінностей. А найбільшу сталість та динамізм в історичному розвитку демонстрували ті народи, які творчо слідували традиції, продукуючи нове на її основі, чим забезпечували неперервність поступу.

Історія завжди давала підстави для критичного думання. Саме через критичне осмислення свого минулого ми страхуємо себе від допущених у ньому помилок, вчимося у наших предків. Людина, байдужа до історії, культури, традицій, звичаїв, не хоче й не може високопродуктивно працювати. Тобто вона працює, але прагнення споживати в ній домінує над прагненням продукувати. Споживання, не урівноважене продукуванням, постає як споживацтво, тобто обертається своєю руйнівною стороною. “Після мене хоч потоп” – таким стає життєве кредо людини, “вільної” від історії, тобто від відповідальності перед предками й нащадками, минулим і майбутнім. Така людина аніскільки не обтяжена моральністю. Нині ми народжуємося як нація, як народ, починаємо усві домлювати себе в етнічному багатоголоссі світу. Усе це неможливе без певної перспективи бачення, без оцінки історії, бо вона не чиясь, об’єктивно бездушна, а власна, переповнена емоція ми, точками зору, білими, чорними, а то й кривавими плямами. Те, що Україна впродовж століть не мала, за деякими винятками, свого погляду на власну історію, за останні роки обговорювалось часто. Але чи готові ми тепер не заангажовано подивитись і сприйняти свій історичний поступ? Чи здатні ми відро дити нашу пам’ять, очистивши її від безпам’ятства та ідеологічного схематизму? Чи готові ми до сприйняття та засвоєння тієї історичної спадщини, що стала доступною в наш час?

Чи можемо ми сказати: у нас є історія, отже, ми існуємо, здійснюємося буттям на цій землі впро довж століть? Якщо так, то й історія повинна постати перед нами не просто зібранням фактів минувшини, а сповнитися національним буттям, стати реальністю, а не німим свідком подій, що відійшли у минуле. Вона повинна стати світом, в якому любимо, надіємось, сподіваємось, а не вишукуємо виправдання своєму існуванню. Але як “світ” історія не є усталеною конструкцією чи моделлю минулого, а сповнена буттєвості і як така наділена усіма харак теристиками буття. Перш за все, це вимір можливого, тобто здатності змінюватись. Точніше, вона потенційно сповнена мож ливістю і як така може “проростати” не лише в сучасному, але й майбутньому. Найбільш рельєфно це постає у вигляді сталих структур ставлення до світу, що складають підвалини нашого національного менталітету. Саме у них прихована сталість “національної фізіономії” з усіма її позитивами й негативами. Формою такої усталеності, перш за все, постає традиція, яка за своєю суттю є не чим іншим, як минулим, включеним безпосе редньо в життєві процеси сьогодення. В своїй діяльності традиція – це особливий культурний механізм передачі досвіду. Як така, вона зорієнтована на минуле як реальне у своїй смис ловій наповненості, тому, безперечно, позитивна. Саме тради ція формує цілісність та безперервну послідовність людського буття. Вона передається від покоління до покоління як зразки практичних, символічних дій, гідних наслідування.