“Шануй завжди сліди минулого” (латинський вислів)

В них обретает сердце пищу:

Любовь к родному пепелищу,

Любовь к отеческим гробам.

О. С. Пушкін

Академік Д. Лихачев у своїх “Листах про добре і прекрасне” писав про те, що пам’ять і знання минулого, заповнюючи світ, роблять його більш цікавим і значним, що без минулого світ для людей порожній. Знання історичного минулого він називав “четвертим дуже важливим виміром світу”.

Ці знання починаються з інтересу до того, що безпосередньо оточує людину. І в першу чергу це знання свого родоводу, своїх коренів. Для мене це не

абстрактні поняття. Мені з дитинства розповідала бабуся про моїх предків, показуючи старі чорно-білі фотографії. По материнській лінії вони були кріпаками. Моя прапрабабуся, дочка українських селян-кріпаків, похована на сільському цвинтарі під Харковом. Моя прабаба, шкільна вчителька, похована поруч з нею. Мій прапрадід розстріляний як ворог народу в 1937 році. У радянський час він викладав музику і спів у сільській школі, хоча і мав музичні здібності, не мав ніякої фахової освіти. До революції, крім землеробства, займався тим, що керував церковним хором. За що і поплатився життям у сталінську епоху. Мій прадід
загинув під час Великої Вітчизняної війни: пішов на фронт у 1941-му, полон, втеча з полону до своїх, опинився в штрафному батальйоні, а наприкінці 1943 року загинув.

На старому цвинтарі в нас лежать тільки жінки. Могил прадідів ми не знаємо. І чи є вони? Так склалося, що в нашій родині два покоління жінок ростили і виховували своїх дітей без чоловіків. І не тільки своїх: після предків, які були кріпосними і неписьменними, усі наступні покоління працювали і продовжують працювати на освітянській ниві. Серед моїх предків – сільські і міські вчителі, викладачі вузів і технікумів. Сподіваюся, що і я не стану винятком.

Минуле… Без нього, як відомо, немає сьогодення, немає майбутнього. Людина самотня, якщо поруч немає людей, з якими в неї спільне минуле. “Життя – то не миттєвість існування”, – нагадує старий академік молодим. Він учить нас зберігати історію, дбайливо ставитися до неї. Вірно оцінювати минуле, не намагатися переписувати історію, прагнучи закреслити все те, що з нинішніх позицій здається помилками, оманами.

З двадцятих років минулого століття Україну (і не тільки її) душив комуністичний, тоталітарний, нелюдський за своєю жорстокістю режим. Це відомо всім, оцінюється майже всіма однозначно. Але знаходяться такі, котрі в цих твердих оцінках заходять надто далеко. Так, за ті страшні десятиліття сформувався “гомо совєтікус”, але я завжди заперечую, коли його називають “гомо хамус”. Можливо, і такий тип сформувався, але… Чи можна так говорити про всесвітньовідомих вчених і діячів мистецтва тих часів? Або про наших воїнів, що на своїх плечах винесли страшну війну з фашизмом? Або про мільйони чесних трудівників, що стояли біля верстатів, будували, сіяли і збирали врожай? Народ жив не “завдяки”, а “всупереч”: усупереч репресіям і розстрілам, усупереч забитим до неможливого таборам і в’язницям, усупереч усім штучно створюваним голодоморам. їх усіх охрестити “гомо хамус” – це піти проти історичної правди, це значить, не шанувати слідів свого минулого. Потрібно вміти відокремлювати зерна від плевел, не переносити на весь народ провину за злодіяння його далеко не кращої частини. Історію не перепишеш. її потрібно знати і вірно оцінювати. Шанувати з минулого, якщо його історичні оцінки не однозначні, будемо тільки те, що залишило добрий слід.

Таких добрих слідів минулого й у житті країни, її народу, і в житті кожної людини набагато більше, ніж темних плям. З тих, хто не знає своїх коренів, хто залишається без рідного грунту, який зберігає сліди минулого, не виросте справжній громадянин.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Шануй завжди сліди минулого” (латинський вислів)