Зміст вірша “Згасло денне світило”
Одним з добутків, що ставляться до філософської лірики, є вірш “Згасло денне світило…” За формою даний вірш – Елегія. Це традиційний жанр романтичної поезії, смутне міркування поета про життя, долю, своєму місці у світі. Проте Пушкін наповнює традиційну романтичну форму зовсім новим змістом
Вірш був написаний поетом уночі на кораблі по шляху з Теодозії в Гурзуф. Картина занепалої на море ночі й швидкий біг корабля навівають героя на ліричного героя спогаду про минулі дні. Композиційно вірш ділиться на три частини, відділені друг
У третій частині з’являється образ покинутої батьківщини. Поет згадує час, коли його “уперше почуття розпалювалися”; краю, де “рано в бурах перецвіла” на південь, залишивши за “хвилинним младости хвилинних друзів”. Поет усвідомлює, що спогаду минулих днів, хвилювання й навіть “повірниці
У цих останніх, що випереджають рефрен словах укладений зміст, що повністю міняє елегійно – романтичну тональність добутку, що надає їй філософську глибину й інше ідейне наповнення. Читачеві ставати ясно, що ніщо з минулі зовсім не забуте, просто змінився сам герой. Юність минула, наступила пора зрілості. Однак поет не бачить у цих змінах нічого трагичного, не пред’являє претензій до миру й природи й нікого не обвинувачує. І в цьому його корінну відмінність від романтиків. По Пушкіну, і зрілість, і навіть старість природні й прекрасні, оскільки разом з ними до людини приходить мудрість. Навчений досвідом, людина здатна об’єктивно оцінювати все происходящее навколо – як робить це ліричний герой вірша. Його спогаду про минуле світле, його відношення до майбутнього спокійно.
Символами непідвласного людині перегони часу виступають присутні в рефрені образи “вітрила” і “океану”. Авторське благословення природному природному ходу речей виражається в наказовому способі дієслів, що супроводжують ці символи
Він призиває їх і далі робить свою вічну роботу, відновляючи й підтримуючи природний уклад буття
Пушкін використовує такі образотворчі засоби, як метафори (брега сумні; полум’я страсті), епітети (похмурий океан), уособлення (народилися сльози).
Отже, основний зміст вірша, його гуманістичний пафос полягають у тому, що автор приемлет природні закони буття й благословляє природу, що є для нього втіленням вічного плину життя, непідвласного людині. Народження, дитинство, юність, зрілість, старість, смерть сприймаються поетом як природні, ниспосланние понад річ, а людина – як частина мудрої й справедливої природи. Навіть за щиросердечні рани, за гіркоту минулих образ варто дякувати долі, тому що й ці почуття – невід’ємна частина життя.
Пушкінська поезія відкриває нам неповторну принадність рідної природи. Під впливом його дивних віршів ми робимо подорож до моря, любуємося з висоти видом Кавказу, відпочиваємо в тихому сільському “пустельному куточку”, упорядковуючи свої думки й почуття, або мчимося по зимовій дорозі, чуючи віддалений дзенькіт дзвіночка…
У лірику Пушкіна російська Природа оживає у своїй непомітній чарівній красі. Золоті й багряні фарби переміняються сліпучою білизною зими. Улюбленою порою року була для поета осінь, який присвячене однойменний вірш. Це своєрідний поетичний календар, у якому Пушкін дав точну і ємну характеристику всіх пір року й виразив своє відношення до них. Сприйняття природи в Пушкіна нетрадиційно й незвично.
Згасло денне світило;
На море синє вечірній пал туман
Зрозуміти й відчути це допомагає Пушкіну зустріч із морем “Вільна стихія” вражає його своєю міццю й безмежністю, вона співзвучна його думкам і почуттям. І хоча для людини неможливе знаходження абсолютної волі, він може зберегти свою внутрішню волю, що залишиться з ним назавжди, як спогад про океан:
Шуми, шуми, слухняне вітрило,
Хвилюйся під мною, похмурий океан.
У розбирається стихотворении, що, мовлення скоріше йде не тільки про природу, скільки про минуле поета, про юнацькі мрії, про любов:
Я бачу берег віддалений,
Землі полуденної чарівні краю;
З волненьем і тугою туди стремлюся я,
Воспоминаньем упоєний…
На жаль, спогади сумні. І чим далі читаєш вірш, тим трагичнее вимальовується доля автора, що хоче додому, на батьківщину, але відкидає неї за зрадництво:
Лети, корабель, неси мене до меж далеким
По грізній примсі оманних морів,
Але тільки не до брегам сумних
Мрячної батьківщини моєї,
Країни, де полум’ям страстей
Уперше почуття розпалювалися,
Де мизи ніжні мені таємно посміхалися,
Де рано в бурах перецвіла
Моя загублена младость.
Де легкокрила мені змінила радість
И серце хладное страданью зрадила
Таким чином, пушкінська лірика дає нам можливість не тільки насолодитися чарівними звуками його поезії, але й багато чого довідатися й зрозуміти в особистості поета. Поет не народжується пророком, а стає ім. Цей шлях повний болісних випробувань і страждань, яким передують сумний роздум пушкінського героя про тім злі, що міцно вкоренилися в людському суспільстві й з яким він не може упокоритися. Стан поета говорить про те, що він небайдужий до происходящему навколо й у той же час неспроможний що-небудь змінити. Саме до такої людини, що “духовної жаждою млоїмо”, є посланник Бога – “шестикрилий серафим”.
ЧиМоже поет стати пророком, володіючи, крім поетичного таланта, тільки знанням і мудрістю? Ні, тому що трепетне людське серце здатне піддаватися сумніву, воно може стискуватися від страху або болю й тим самим перешкодити йому виконувати велику й шляхетну місію. Отут доречно згадати уривок іншого вірша:
…У тиші
На кермо склонясь, наш кормщик розумний
У молчанье правил важкий челн;
А я – безтурботної віри полн
Плавцям я співав…
Незважаючи на загибель плавців-декабристів, співак Арион зберігає вірність своєї шляхетної місії, проповідуючи ідеали волі й справедливості. “Я гімни колишні співаю”, – заявляє він. Хоча “…колишні серця ран, глибоких ран любові, ніщо не вилікувало…”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)