Вірш А. С. Пушкіна “Згасло денне світило” (сприйняття, тлумачення, оцінка)
Одним з добутків, що ставляться до філософської лірики, є вірш “Згасло денне світило…”
За формою даний вірш – Елегія. Це традиційний жанр романтичної поезії, смутне міркування поета про життя, долю, своєму місці у світі. Проте Пушкін наповнює традиційну романтичну форму зовсім новим змістом.
Вірш був написаний поетом уночі на кораблі по шляху з Теодозії в Гурзуф. Картина занепалої на море ночі й швидкий біг корабля навівають героя на ліричного героя спогаду про минулі дні.
Композиційно вірш ділиться на три частини, відділені
У другій частині поет згадує “колишнього років божевільну любов”; всі, “чим він страждав”, “бажань і надій томливий обман”.
У третій частині з’являється образ покинутої батьківщини. Поет згадує час, коли його “уперше почуття розпалювалися”; краю, де “рано в бурах перецвіла” на південь, залишивши за “хвилинним младости хвилинних друзів”. Поет усвідомлює, що спогаду минулих днів, хвилювання
У цих останніх, що випереджають рефрен словах укладений зміст, що повністю міняє елегійно – романтичну тональність добутку, що надає їй філософську глибину й інше ідейне наповнення. Читачеві ставати ясно, що ніщо з минулі зовсім не забуте, просто змінився сам герой. Юність минула, наступила пора зрілості. Однак поет не бачить у цих змінах нічого трагичного, не пред’являє претензій до миру й природи й нікого не обвинувачує. І в цьому його корінну відмінність від романтиків. По Пушкіну, і зрілість, і навіть старість природні й прекрасні, оскільки разом з ними до людини приходить мудрість. Навчений досвідом, людина здатна об’єктивно оцінювати все происходящее навколо – як робить це ліричний герой вірша. Його спогаду про минуле світле, його відношення до майбутнього спокійно.
Символами непідвласного людині перегони часу виступають присутні в рефрені образи “вітрила” і “океану”. Авторське благословення природному природному ходу речей виражається в наказовому способі дієслів, що супроводжують ці символи.
Він призиває їх і далі робить свою вічну роботу, відновляючи й підтримуючи природний уклад буття.
Пушкін використовує такі образотворчі засоби, як метафори (брега сумні; полум’я страсті), епітети (похмурий океан), уособлення (народилися сльози).
Отже, основний зміст вірша, його гуманістичний пафос полягають у тому, що автор приемлет природні закони буття й благословляє природу, що є для нього втіленням вічного плину життя, непідвласного людині. Народження, дитинство, юність, зрілість, старість, смерть сприймаються поетом як природні, ниспосланные понад річ, а людина – як частина мудрої й справедливої природи. Навіть за щиросердечні рани, за гіркоту минулих образ варто дякувати долі, тому що й ці почуття – невід’ємна частина життя
(2 votes, average: 4.50 out of 5)