Зміна типу героя в російській літературі XIX століття по добутках А. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, И. С. Тургенєва
Проблема героя свого часу була однієї із самих гострих у літературі XIX століття. Всі великі письменники, так чи інакше, намагалися визначити, якого людини породжує час, хто є виразником найбільш прогресивних ті – чений суспільної думки й що може протиставити особистість юрбі. Зрозуміло, із часом міняється й подання про його героя. Російський романтизм протиставляв безликій масі людини героїчного, що намагається розірвати пута поневолення, вирватися з неволі. Розвиток реалістичного методу дозволило письменникам створити образи героїв,
А. С. Пушкін робить героєм свого безсмертного роману “Євгеній Онєгін” дворянина, що одержав типове для свого часу виховання й утворення, що керується міркуваннями моди й світських подань про життя. Е. Онєгін коштує вище багатьох своїх сучасників, а тому досить швидко разочаровывается в задоволеннях, що заохочуються у світлі. Але що герой може протиставити суспільству? Онєгіну тошен “праця завзятий”, світські подання про честь роблять його людиною, нездатним до прояву нормальних людських
Звичайно ж не антигероя прагне виявити нам у своєму романі А. С. Пушкін. Головне завдання автора – показати тлетворное вплив суспільства на обдаровану натуру. Але письменник показує й процес поступового зародження в людині нових запитів до миру й собі, пошуків сенсу життя, призначення людини. Фінал роману дозволяє нам по-різному інтерпретувати можливості розвитку долі героя роману й людини пушкінської епохи. На мій погляд, у любові Е. Онєгіна до Тетяни Пушкін підкреслює, що його герой здатний до морального відродження, що це не охололий до всього людина, у ньому ще киплять страсті, знаходяться життєві сили, що, імовірно, повинне було розбудити в Е. Онєгіні прагнення до суспільної діяльності.
Образ Євгенія Онєгіна відкриває в російській реалістичній літературі портретну галерею “зайвих людей”, тобто героїв, що піднялися над юрбою, які стали жертвами епохи і яким дійсність заважає стати вільними й щасливими. Ця тема була зовсім геніально розвинена М. Ю. Лермонтовим у романі, назва якого однозначно орієнтувало читачів на основну його проблему: “Герой нашого часу”.
По справедливому зауваженню В. Бєлінського, Печорин розвивав онегинскую тему, тому що відмінність цих людей між собою було “набагато менше відстані між Онегою й Печорою”. Головне завдання Лермонтова в романі “Герой нашого часу” – розповісти “історію душі людської”, показавши в ній ознаки епохи. Характер Печорина сформувався в обстановці вищого світла, що ріднить його з героєм роману “Євгеній Онєгін”. Суєта й аморальність суспільства “приличьем стягнутих масок” знудили Печорину, але піти від законів сучасності він не може, і тема сильної, неабиякої людини, особистої героїки в романі знаходить те трагічне осмислення, що вона одержує в 30-е роки XIX століття.
Саме епоха реакції, що пішла в Росії за повстанням декабристів, породила людей, подібних Печорину. Герой “почуває в душі своєї сили неосяжні”, але не знаходить у житті можливості реалізувати “назначенье високе”, а тому розтрачує себе на погоню за “страстями порожніми”, угамовує спрагу життя в безглуздому ризику й постійному самоаналізі, що роз’їдає його зсередини. Рефлексію, перенесення активної діяльності на внутрішній мир Лермонтов уважає однієї з найважливіших рис свого покоління.
Печорин – натура багато обдарована. Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; його характеризує критичне відношення не тільки до іншим, але й до самого себе. Байдужість, черствість героя – маска самозахисту. Печорин є людиною вольовим, сильним, активним, у його груди дрімають “життя сили”, він здатний до дії. Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. Не випадково В. Г. Бєлінський побачив у характері Печорина “перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає й у якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні”.
Припускаючи, що читачі побачать у романі злу іронію над людьми, подібними Печорину, Лермонтов дає зрозуміти: авторський сарказм спрямований не на слово “герой”, а на слова “нашого часу”, тому що саме дійсність не дозволила Печорину реалізувати себе.
Отже, А. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов роблять героями часу кращих представників дворянської культури, людей, протипоставлених свого часу. Але новий час народжує нового героя, такого, як герой роману И. С. Тургенєва “Батьки й діти”. Базарова можна з повною впевненістю назвати виразником епохи 60-х років XIX століття, оскільки в ньому з’єдналися характерні прикмети часу, заключавшиеся, на відміну від епохи Печорина, насамперед у прагненні діяти.
Базарів – різночинець, син небагатого поміщика, лікаря. Саме різночинці стають у той час важливою суспільною силою. Герой роману представлений як один з тих молодих діячів, які “битися хочуть”. Базарів – людин розумової праці, і важливою прикметою часу стає його захоплення природничими науками. Аркадій Кірсанов говорить про друга, що “він все знає” саме тому, що природничі науки, практична дія, емпіричні знання стають в 60-е роки джерелом істини.
Для покоління 60-х років всі явища, взагалі життя оцінювалися з погляду вищого критерію – користі. Це визначає відношення Базарова до природи, мистецтву, романтизму. “По-моєму, Рафаель гроша мідного не коштує”, – шокує співрозмовників Євгеній. “Чималий хімік у двадцять разів корисніше будь-якого поета”, – затверджує герой роману, і сам щиро в це вірить. Його знання, уміння багато чого робити породжені насамперед діяльністю, а не духовним удосконалюванням.
Філософію попереднього покоління Базарів рішуче ототожнює з романтизмом. “Ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним, – затверджує новий герой часу. У теперішній час корисніше всього заперечення – ми заперечуємо”. Прагнення до заперечення виливається у свою чергу в особливий плин думки, назване “нігілізм”. Назва це утворено від латинського слова “ти1” – “ніщо”. Нігілізм протиставляє корисне прекрасному, не визнає ніяких принципів, заперечує навіть віру. І Базарів вірний своїм переконанням до кінця: навіть перед смертю він відмовляється прийняти дієприкметник, тому що визнає лише практичну дію.
Створюючи в романі ситуацію, коли Базарів змушений вести суперечки з виразником ідей дворянства Павлом Петровичем Кірсановим, Тургенєв доводить, що його герої – представники різних стадій російської суспільної думки. На думку письменника, те, що джерело й носій думки обновляються, – процес закономірними й неминучий, хоча представниками попереднього етапу розвитку він буде сприйматися болісно. Базарів вступає в діалог з попереднім поколінням, тому що тільки так він може довести, що ідеали дворянства вже втратили свою прогресивність.
Таким чином, Тургенєв доводить, що поступово приходить час людей, які замінять героя дворянського.
Звичайно ж пошуки героя часу в російській літературі не закінчуються на Творчості И. С. Тургенєва, як, втім, не вичерпуються вони й образами Онєгіна, Печорина й Базарова. Чичиков, Обломів, Штольц, Левин, Розкольників – от далеко не повний перелік персонажів, кожного з яких можна було б уважати “героями” свого часу. Однак, на мій погляд, саме Онєгін, Печорин і Базарів були героями в повному розумінні слова, тому що вони не побоялися відкрито протиставити себе суспільству.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)