Однією з ключових фігур світової літератури XX століття справедливо вважають австрійського письменника Франца Кафку. Ім’я Франца Кафки поряд з іменами Джеймса Джойса, Марселя Пруста називають серед творців модерністського роману. Особистість, доля і творчість Кафки привертають увагу не тільки літературознавців, але і філософів, а також письменників, що зробили його центром свого художнього світу, таких, як, наприклад, лауреат Нобелівської премії з літератури Е. Канетті (“Інший процес”) і Т. Ружевич (“Пастка”). У формуванні особистості
письменника визначальну роль зіграв несприятливий збіг багатьох факторів. Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празі в родині дрібного буржуа. Відносини з батьком не склалися. Батько був украй грубою людиною, застосовував досить тверді міри виховання, пригноблював усю родину. Франц ріс слабким і нездатним на активний протест. Його незгода з деспотизмом батька носила характер внутрішньої втечі і зводилася до того, що він не цікавився справами батька і намагався досягти самовираження у творчості, чого батько не схвалював. Треба думати, що відносини в родині визначили відносини Кафки зі світом і
багато в чому – його долю. Головне відчуття, яке він виніс з дитинства і юності, – це глибокий страх, який закріпився в підсвідомості. Джерело такого страху було і йому не дуже зрозумілим, адже батька він боготворив, уявляв його ледве не творцем цього світу і, звертаючись до нього, незмінно писав слово “Батько” з великої букви. Таке сприйняття батьківської тиранії було обумовлене особливостями особистості самого Кафки, людини слабохарактерної, наділеної хворобливою уявою (його нерідко називають “геніальним параноїком”). З відносин з батьком Кафка виніс ряд комплексів і переконань, які він виклав у “Листі до батька”. По-перше, він вважав, що світ побудований на протиставленні грубої, нерозумної сили і слабкості, нездатної до опору і зосередженої лише на самоаналізі. По-друге, “він зневірився в собі, але набув почуття провини”. Невпевненість у собі призвела до того, що Кафка відчував себе невдахою в житті. І, нарешті, останнє – розпач і страждання усвідомлювалися ним як єдина його доля. “Скільки я пам’ятаю себе, – писав він, – у мене було стільки турбот, спрямованих на одне: затвердити своє духовне “Я”, так що все інше було мені байдуже”. Існувала різка межа між зовнішнім і внутрішнім світом Кафки. Усі свої невдачі в житті Кафка називав “пастками”. Кафка виявився “у пастці” ще в одному сенсі: за народженням він був празьким німецькомовним євреєм, у підсумку, після того як у 1918 році Австро-Угорська імперія перестала існувати, він виявився людиною без батьківщини. Таким чином, Франц Кафка, зі своїм слабким характером, страхами і чутливістю, відчував себе один на один зі всесвітньою “пасткою”, жертвою й іграшкою великих і малих сил, що безцеремонно вриваються в його існування. Мілена Єсенська – жінка, яку кохав Кафка, писала: “Для нього життя є чимось іншим, ніж для всіх інших людей: гроші, пункт для обміну валюти, біржа – для нього речі абсолютно містичні. Він – як “голий” серед одягнених”. В обстановці постійної “пастки” для Кафки виняткове значення мало письменство – воно було засобом утілення його реального “Я”, його страхів, його туги. Він написав три романи: “Америка”, “Процес”, “Замок”, новели, найважливіші з яких – “Вирок”, “Перетворення”, і досить багато оповідань. Навчання не цікавило Кафку, хоча він був доктором права. Захворівши на туберкульоз, він у 1922 році залишив службу в страховій компанії, а в 1924 році помер. Кафка – письменник, створений своєю біографією. Не було б у нього такої біографії, її варто було б видумати. Адже “вибудував” для себе життя Ернест Хемінгуей – видумав і, видумуючи, реалізував: полював, плавав, воював. Кафка, однак, ніколи ніяких ролей не грав: важко знайти людину, більше, ніж він, безхитрісну… Ужитті Кафки немає і грама авантюрності. Його життя таке лише зовні, а всередині сповнене “пригод душі”…
