“Жахливе століття, жахливі серця!”
ЖивуЧи в суспільстві, побудованому на експлуатації людини людиною, Пушкін не могла не зауважувати пороків цього суспільства. Гроші для людей ставали головною цінністю в житті, мірилом життя, заздрість запросто могла підняти руку на дружбу, миром правили обман, зрадництво й властолюбство. Сучасне століття нагадує Пушкіну демонський танець, бесівське крутіння. Його душа неспокійна: поета позбавляють творчої незалежності, його сильно обтяжує й гнітить образливу неуважність Чи тачів, байдужість публіки. Від усього цього лірикові Пушкіна поЧи
Герої цих трагедій ідеалізують свій мир і себе, вони переконані у своєму героїчному призначенні. Але ця віра у власну винятковість вступає в конфлікт із реальним миром, перейнятому такими ж індивідуалістичними настроями, що неминуче тягне героїв до загибелі. Лише деякі з них відкидають себелюбні життєві принципи, але і їх безжалісний “жахливе століття” втягує в круговорот небезпек, тривоги, загибелі. Об’єктивний конфлікт, що полягає у ворожому індивідуалістичній свідомості героїв миропорядке, збільшується суб’єктивним – внутрішніми протиріччями, щиросердечним надламом, боротьбою – ідеї-страсті із традиційними моральними заборонами. Напруженість і внутрішній драматизм трагедій визначають рішучі вЧи нки героїв, прикордонний щиросердечний стан персонажів, коли вирішується питання життя й смерті
Внутрішній драматизм пронизує всю атмосферу “Маленьких трагедій”, де впрямую зіштовхується непорівнянне: скнарість і лицарство, прямодушність і підступництво. Батько кидає виклик синові, і той його приймає з радістю, як тигреня легкий видобуток. Друг убиває друга, піддавшись позиву ураженого марнославства. Страшна внутрішня боротьба роздирає душі героїв. Пушкіна досліджує щиросердечний стан героїв у момент вибору ними шляхи, всі персонажі трагедій стоять на грані життя й смерті
Обставини, у які поставлені діючі особи, напружені до межі. Кожний образ, кожна деталь, кожна репліка ясні й певні, і всі вони різко контрастують між собою. От як говорить Альбер в “Скупому лицарі”, звертаюЧи сь до лихваря: А, приятель! Проклятий жид, поважний Соломон, Мабуть-Ка сюди… У цих словах – і гострий нестаток у грошах, і презирство до низького по походженню людині
В “Моцарте й Сальери” сліпий скрипаль, не знаюЧи, хто коштує перед ним, фальшиво грає арію з Дон-Жуана, викликаюЧи искреннее веселощі Моцарта й настільки ж искреннее обурення Сальери. Різко контрастують один з одним і цілі епізоди. У діалозі лихваря з Альбером єврей хитро й наполегливо підводить розмову до головної теми – отруєнню батька, а в діалозі барона й герцога батько так само хитро й наполегливо прагне піти від гнітючої його теми – необхідності матеріально містити сина. Дія цих двох трагедій відбувається в зовсім різні часи, головні герої ставляться до зовсім різних соціальних шарів. Але характери й долі персонажів багато в чому схожі
Егоїстичне бажання героїв затвердити свою правду шляхом безжалісного придушення волі інших зближає добутку. Вигук шляхетного герцога про жахливе століття відразу підхоплюється вступною фразою наступної трагедії: Усі говорять: немає правди на землі. Але правди немає – і вище. Для мене Все це ясно, як проста гама. Однак произнесший ці слова людин виявляється при найближчому з ним знайомстві прямим нащадком Скупого лицаря
Поменявший лицарські привілеї на володіння скарбами, заради яких довелося придушити в собі всі людські слабості, барон з жахом і обуренням думає про сина, якому все багатство дістанеться задурно: Безумець, марнотрат молодий… Він розіб’є священні посудини, Він бруд єлеєм царським напоїть – Він розтоЧи ть… А по якому праву? Настільки ж щиро обурений жрець мистецтва Сальери, що присвятив все життя без залишку служінню музиці, воно не може упокоритися з несправедливістю, що опромінила геніальністю не його, а легковажного, безтурботного Моцарта: Де ж правота, коли священний дарунок, Коли безсмертний геній – не в нагороду Любові палаючої, самоотверженя, Праць, ретельності, молінь посланий – А опромінює голову безумця, Гуляки дозвільного?.. Всією своєю істотою, всією силою ображеного самолюбства протестують герої проти зазіхання на основи їхніх подань про вищу. справедливості, що й приводить одного з них до безславної смерті, а іншого – до підлого злоЧи ну й безславного продовження життя. Погрязший у жадібності, дріб’язковій ощадливості барон, однак, у мінуту розпачу згадав про лицарське достоїнство й схопився за меч як знаряддя чесного дозволу суперечки
Сальери ж, “постигший алгеброю гармонію”, виявився дріб’язковіше й подлее: він пустив у хід отрута й не жахнувся, а тільки задумався над словами великодушного Моцарта: Але ужел він правий, И я не геній? Геній і лиходійство Дві речі неспільні. Різними шляхами прагнуть герої “Маленьких трагедій” досягти задоволення своїх страстей, але всі вони неминуче зазнають поразки: жорстоке століття мстить кожному за егоїзм, жорстокість, безцеремонність. І позитивні герої не в змозі внести природний правопорядок у століття відчуженості, руйнування нормальних людських відносин і виявляються або безневинними жертвами, або неспроможними свідками низинних страстей
(2 votes, average: 2.50 out of 5)