“Всі, усе, що загибеллю загрожує, для серця смертного таїть нез’ясовані наслажденья…”
Отже, у центрі “Бенкету під час чуми” – двобій, двобій Вальсингама й тих, що зібралися разом з ним на бенкеті зі смертю, що несе чуму. Не можна розуміти під словом “двобій” у цьому випадку “боротьбу”, тому що герої не борються й не рятуються, вони приречені й знають це. Боротьба полягає в реалізації героями всіх своїх сил на те, щоб не думати про смерть, відволіктися від її.
Персонажі трагедії влаштували бенкет під час чуми. Навколо – візка із трупами, віддані землі вже й багато родичів бенкетуючих. Але учасники бенкету,
Причини, приведшие цих людей на бенкет, всілякі. Парубок на бенкеті для того, щоб забутися, щоб не думати про смерть, що наближається. У насолодах і
Мері випробувала до неї приплив ніжності й жалі, а Вальсингам, навпаки, сприйняв її малодушність із зарозумілим глузуванням:
Ага! Луїзі погано; у ній, я думав,
По мові судячи, чоловіче серце.
Але так-те – ніжного слабшай жорстокий,
И страх живе в душі, страстъми томимой!
Щиросердечної черствості Луїзи, що намагається самоствердитися в людиноненависництві, протистоїть доброта, чуйність Мері.
Мері в трагедії – втілення народної моралі. У своїй “жалібній пісні” вона прославляє вірність і самопожертву заради любові. Її загибель не повинна стати причиною смерті улюбленого, а тільки джерелом світлого смутку й сладостных спогадів:
Якщо рання могила
Призначена моїй весні –
Ти, кого я так любила,
Чия любов відрада мені, –
Я молю: не наближайся
До тіла Дженни ти своєї,
Вуст померлих не стосуйся,
Випливай видали за нею.
Зовсім інше світовідчування в пісні Вальсингама. У ній прославляється неутолимая спрага життя, залізна воля людини, що протистоїть небезпеки й смерті. Якщо вже зустріти смерть – то зустріти її з відкритим забралом, не упокорюватися перед грізним ударом долі, а протиставити їй насолода боротьбою, гідно прийняти виклик смерті, своїм презирством до неї стати урівень із нею.
Всі, усе, що загибеллю загрожує,
Для серця смертного таїть
Нез’ясовані наслажденья –
Бессмертья, може бути, стан!
И щасливий той, хто серед волненья
Їх знаходити й відати міг.
Пісня Вальсингама – гімн людській безстрашності. Але, оспівуючи героїзм людини, гідну смерть у бої з непереборними силами природи, голова разом з іншими учасниками бенкету кощунственно відгородився від всенародного лиха, порушуючи жалобу по померлим. Священик, що персоніфікує релігійну мораль, призиває учасників бенкету поважати пам’ять мертвих, дорікаючи в тім, що їх “ненависні захвати бентежать тишу трун”, порушують священні людські заповіді:
Перервіть бенкет дивовижний, коли
Бажаєте ви зустріти в небесах
Втрачених улюбленої душі.
Наприкінці трагедії ми бачимо голови, зануреного в глибокий роздум. Слова священика торкнулися його душу. Він усвідомить, що особистий героїзм не можна ставити урівень із самовідданістю в ім’я інших, і це валить його в стан непевності, занепокоєння.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)