Жанрова традиція російського віршованого роману на прикладі “Євгенія Онєгіна”
Збирання жанрової формули “Онєгіна” привело до важливого наслідку: виявилося можливим установити жанрову традицію російського віршованого роману, що у літературній науці вважалася неіснуючою. Для цього знадобилося звірити з жанровою сіткою “Онєгіна”, узятої до того ж у спрощеному виді, досить велика кількість текстів (зрозуміло, їх спочатку потрібно було розшукати).
“Блискуча самітність” “Онєгіна” у віршованій традиції пояснювалося тим, що в роману за сто із зайвим років його існування не найшлося прямих наслідувачів.
Наявність прямої жанрової традиції “Онєгіна” маскується випаданням однієї важливої ланки в будь-якій складній наступності: відсутній найближче коло літературних супутників досить високого рангу, що встановлюють канони жанру. У той же час масово-епігонська
Тексти, які ми не будемо тут перераховувати, утворять бічну, або периферійну, лінію онегинской традиції, що продовжує по історичному векторі імпульс, що творить, жанрових сил у їхньому напруженому нерозгорненні. У середині XІX в. на магістральній лінії з’являється досить високий зразок жанру: “Свіже преданье” Полонского. Наступний підйом жанрової хвилі доводиться на початок XX в. (“Дитинство” Вяч. Іванова, “Перше побачення” А. Білого й “Відплата” А. Блоку). Далі можна вказати на “Спекторского” Пастернаку разом з його ж прозаїчною “Повістю” і, нарешті, на “Поему без героя” А. Ахматовій. Сучасні методи розгляду текстів і літературного процесу дозволили обгрунтувати традицію послеонегинского віршованого роману, описавши при цьому в аспекті історичної поетики художній матеріал, уперше в значному обсязі уведений у науковий зворот
Повернемося, однак, до сучасного колу прочитань “Онєгіна”. У. М. Тодд у монографії “Література й суспільство в епоху Пушкіна” звертається заново до соціального прочитання роману, зв’язуючи його, у першу чергу, “зі світською ідеологією, поданнями про пристойності, традиції й умовності”. При цьому, вирішуючи за допомогою роману соціокультурні проблеми пушкінської епохи, Тодд повсюдно опирається на його поетику. Важливе перетинання усередині самої дійсності соціальних і эстетических тенденцій розглядається Тоддом по моделях фундаментального зчленування у романі двох реальностей: зображеної реальності, любовної драми героїв і “другої реальності” – реальності творчого процесу. Відзначаючи поетичну удачу Пушкіна, що сплітає воєдино обидві реальності, Тодд пише про крайності миметических і формальних підходів і наполягає на їхній рівновазі. Разом з тим у попередній главі він з очевидною гіркотою вказує на “проблему, болісну для соціології літератури: яким образом розглядати літературу як суспільний інститут, пов’язаний з історичною ситуацією й розміщенням сил, не втрачаючи при цьому з виду динаміку художнього тексту й непереборність літературної традиції” (37)*. Самому авторові вдається мистецьки балансувати усередині цієї дилеми. Так, він чудово інтерпретує провідну метафору тексту “роман-життя”, але все-таки не можна не визнати, що соціологічні трактування роману, навіть із максимальним залученням засобів його поетики, чреваті неминучими шорсткостями
Недавно, що вийшла книга В. Турбіна “Поетика роману О. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”” також примикає, на перший погляд, до соціологічного настрою. Але якщо Тодд, вірний принципу історичності, намагається реконструювати умови XІX в. і методологічно розвести соціальне й эстетическое, те Турбін, навпроти, бачить “Онєгіна” поза історією й занурює поезію й дійсність у континуум, де вони служать метафорами один одного. Сповідаючи жанрову концепцію буття в дусі Бахтина, Турбін ототожнює літературні жанри й жанри людського поводження. Вони зводяться до подоби архетипів. Паратерминология Турбіна винятково індивідуальна й синкретна, і її не просто перевести на який-небудь конвенціональний метаязик науки. Терміни “епос”, “роман”, “сюжет”, “фабула”, “композиція” та інші зрушені або расширительни по змісту
“Онєгін” у цілому – з’єднання епосу й роману: Тетяна – епос, Євгеній – роман, але в той же час сам герой епічно розсунутий, “він, пойменований на честь ріки, з початку й до кінця є у романі людиною-рікою” .
Глибоке, артистично тонке розуміння роману і його поетики парадоксально сполучається з виходами в морально-релігійну повчальність. У згаданих роботах (1979, 1987) ця тенденція ще розчинена у високій і важливій патетиці, але в більше пізніх статтях проступає цілком чітко. Автор, стурбований духовним водійством своїх читачів, свідомо підкоряє блискуче поетичне бачення роману серйозному й строгому з’ясуванню, до якої мети їх веде Пушкіна й чому він їх учить. Це добре видно в монументальній історичній статті “Утримуючий тепер”, що де Не Пам’ятає пише із приводу Пушкіна і його роману:
“…процес будівництва добутку – і одночасно себе самого – спостерігається як би ззовні, у перспективі якоїсь сверххудожественной мети. Надалі я сподіваюся показати, прочитуючи роман главу за главою, що сюжет його, що будується на притяганні-протистоянні забитого “європейським” вихованням “напівросійського героя” і повітової панянки, росіянці, незважаючи на французьку мову й англійські романи, сюжет, де героїня – авторський “вірний ідеал” людини – закохується в ідеал людини, яким представляється їй герой, і крок за кроком пізнає міру невтіленості в ньому цього ідеалу, – що сюжет цей складається надзвичайно телеологично, так що вся дія спрямована (як і в “Борисові Годунове”) до безмолвствованию фіналу, у якому, може бути, світиться надія на прозріння безмовного” .
Профетические інтонації Достоєвського, звичайно, чутні в цій витримці, і це цілком природно при внутрішній напруженості нашої культури. У дистанційному прочитанні західних пушкіністів будь-який розклад оцінок Євгенія й Тетяни звучить набагато спокійніше, що добре видно в роботах У. Тодда, М. Каца, Л. О’ Белл, Дж. Келли, Д. Клейтона, А. Бриггса й багатьох інших
(2 votes, average: 5.00 out of 5)