Жанр оповідання у творчості В. М. Шукшина

Все це було б смішно, Коли б не було так смутно. М. Ю. Лєрмонтов За своє коротке життя ( 1929-1974) Шукшин написало два романи (“Любавини”, “Я прийшов дати вам волю”), кілька повістей (“До третіх півнів”, “Там, удалині” і ін.) і безліч оповідань, завдяки яким він і став відомим письменником. У цих оповіданнях зображуються зовні цілком пересічні люди, що живуть у різних селах або в маленьких провінційних городках Росії в 60 – 70-е роки XX століття. Із шукшинскими героями нічого незвичайного не відбувається, але в їхньому житті й характерах

автор знаходить серйозний зміст, загальнолюдський зміст Оповіданням у літературознавстві прийнято називати малу форму епічної прози. У ньому звичайно описується цікавий епізод з життя героя, але ні, як у романі, всебічної картини життєвого укладу цього самого героя, немає складної й завершеної дії.

Оповідання Шукшина переростають рамки “малої епічної форми”, тому що автор ставить перед собою дуже серйозні художні завдання. Шукшин уважав: треба писати рас-розповіді-долі, оповідання-характери, оповідання-сповіді; саме дрібне, що може бути, – це оповідання-анекдоти. Іншими словами, Шукшин прагнув

розширити жанрові рамки оповідання, умістити в ці рамки зміст, призначений, скоріше, для роману або повести.

До оповідань-долям можна віднести оповідання “Залітний” (1969). Автор оповідає про героя, що осмислює життя перед смертю. Саня Залітний мучається, що неправильно, погано прожив своє життя.

Він багато метушився, був художником за професією, але сьогоденням художником так і не став. Тільки вмираючи, Саня розуміє, як треба радуватися життю й уже в цьому бачити щастя. Однак найбільше в Шукшина оповідань-характерів, наприклад: “Чудик” (1967), “Чобітки” (1970), “Алеша Бесконвойний” (1972).

У характерах своїх героїв автор намагається розглянути цікаве, індивідуальне, тому часто персонажів Шукшина критики називають “чудиками”. Чудик, сільський кіномеханік, приїжджає в гості до брата на Урал і, бажаючи зробити приємне невістці, розмальовує дитячу коляску, щоб дитина лежала в ній, начебто в кошику із квітами, а мамаша радувалася Сільський шофер Сергій Духанин, нескінченно люблячи свою дружину й не вміючи висловити цю любов, робить їй дорогий подарунок – купує міські гарні чобітки. Скотар Алеша Бесконвойний готовий працювати з ранку до вечора, а в суботу, незважаючи ні на які угоди, улаштовує собі вихідний і п’ята година париться в лазні, обмірковуючи без поспіху своє життя, минулу й теперішню. Так, герої Шукшина незвичайні, але “диваки прикрашають мир” (М. Горький), тому що з їхньою появою зникає нудьга. Письменника залучає не міщанська діловитість, спрямована на придбання різних речей, а романтичне відношення до життя, здатність до гарного вчинку.

Чудики – люди думаючої, мрійливої, позбавленої заздрості й користі, світлі люди Чудики часом комічні, що оточують їх не розуміють. Товариші зачудувалися покупці Сергія Духанина (де ж його дружина Клавка буде ходити в таких гарних чобітках?); навіть дружина називає кіномеханіка Василя Єгоровича Князєва “чудиком”; Алешу Бесконвойного взагалі кликали Костячи Валиків, а “Бесконвойним” його прозвали в селі за безвідповідальність (ні в яку не погоджувався працювати в колгоспі по вихідним). Від звичайних людей дивних героїв Шукшина відрізняє те, що “вони талановиті й гарні”. Краса їх, на думку письменника, у тім, що їхні долі злиті з народною долею; вони окремо не живуть, тому що вони особливо чуйні й у радості, і в лиху.

Складно визначити жанр оповідання “Миль пардон, мадам!”( 1967). На перший погляд це оповідання-анекдот: історія Броньки Пупкова про замах на Гітлера дуже нагадує мисливські оповідання, яких герой знали безліч і майстерно розповідав на привалі міським мисливцям. Але якщо подивитися, як герой переживає цю історію, як щиро плаче наприкінці, можна зрозуміти, що перед нами щось більше, ніж байка. Здається, що це оповідання-сповідь.

Бронька був на війні санітаром фронтового госпіталю, хоча міг би бути снайпером, тому що батько навчив його, ще підлітка, чудово стріляти. Але Бронька до війни отстрелил собі два пальці на полюванні, тому був придатний тільки до нестройової служби. Герой чесно виконував обов’язки санітара, мав навіть медалі за службу, але однаково був нещасливий, тому що не зумів помститися фашистам, як йому хотілося Скільки горя, смертей і страждань він бачив у госпіталі! Він ненавидів Гітлера, що розв’язав цю страшну війну, але ненависть його не знайшла виходу в якому-небудь подвигу, він не зробив нічого, що міг би зробити, по власному поданню. Війна “не відпускає” Броньку й через двадцять років.

Загострена совісність, незадоволена спрага справедливості приводять до того, що він особисто хоче расквитаться з Гітлером. Розповідаючи про замах, він не самолюбство своє тішить, а мріє про вищу справедливість Дивна, вигадана історія Броньки – це щиросердечне борошно, що виплеснулося, сповідь про себе на війні. Тому Бронька не відмовляється від своєї історії, хоча його викликають у сільраду на пророблення, хоча все село сміється над ним. Бронькина історія – це, як пояснював водному інтерв’ю сам Шукшин, трагічний “крик душі”, що показує, що людина не бажає миритися зі злом, але й не може знищити світове зло.

Шукшин зобразив Броньку співчутливо, тому що зрозумів, що “людська душа метається й тужить, якщо вона не зраділа ніколи, якщо не виконала свого призначення” (цитується по книзі В. І. Коробова “Василь Шукшин” М., 1988, с.227). Отже, можна сказати, що Шукшин відновив у російській радянській літературі жанр “оповідання случаючи”, тобто оповідання про самому звичайний для сучасного життя події, оповідання без цікавого сюжету, глибокодумних міркувань, несподіваної розв’язки. Такі оповідання створювалися російськими письменниками кінця XІX – початку XX століття (Д. В. Григоровичем, А. І. Куприним, В. Г. Короленко). При цьому Шукшин відмовляється від надмірно докладного опису, що характерно для оповідань зазначених авторів, і прагне наповнити свої невеликі добутки не деталями-подробицями, а глибоким соціальним і моральним змістом.

Такий підхід до оповідання був в А. П. Чехова, що вміло на декількох сторінках передати історію життя героя (“Ионич”, “Душечка” і ін.). Із цього порівняння, однак, не треба, що оповідання Шукшина тільки повторення оповідань Чехова. Механічно перенести чеховські художні прийоми на новий життєвий матеріал неможливо, тому що саме матеріал і індивідуальність автора диктують художні засоби зображення, іншими словами, шукшинские оповідання одночасно схожі й несхожі на чеховські. Чехів зображував російських людей кінця XІX – початку XX століття, описуючи їхні життєві обставини й проблеми; Шукшин показує російських людей середини XX століття: вони живуть уже в іншій державі, у них інший життєвий досвід, їх хвилюють інші проблеми.

При цьому треба визнати, що й Чехов, і Шукшин уміли побачити за побутовими турботами й повсякденними роздумами своїх героїв (звичайних людей) загальнолюдське (філософське) зміст. Для художньої манери Шукшина, як і для манери Чехова, характерні стислість, простота і ясність сюжету, тому що для обох письменників важливий не цікавий сюжет, а характер персонажа Відношення Шукшина до своїх героїв також нагадує чеховське: обоє письменника не поспішають засуджувати героя, але прагнуть зрозуміти його. Дуже співчутливо ставиться Шукшин до Чудику, Алеше Бесконвойному, Сане Залітному. За зовнішньою чудакуватістю Броньки Пулкова автор побачив драму людини, що не хоче миритися з навколишнім злом, а це дорого для письменника.

Можна відзначити ще одну рису оповідань Шукшина – з’єднання комічного й трагічного, що було характерно й для творів Чехова. Зовні випадки з “чудиками” нагадують анекдоти, але як сумна, по суті, їхнє життя: їхні дивацтва незрозумілі й викликають презирливий сміх, озлоблення міщан і “правильних” людей. Драми “чудиков” відбуваються на очах у навколишніх, але як драми ніким не сприймаються Від цього вони тільки сумніше.