Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод
Жадан С. В. Депеш Мод. – Харків: Фоліо, 2004. – 229 с.
Суддя – западліст;
Він не любить “Металіст”.
15.02.04 (неділя)
Коли мені було 14 і в мене були свої види на життя, я вперше накачався алкоголем. Під саму зав’язку. Було дуже тепло і наді мною пливли сині небеса, а я лежав і помирав на смугастому матрасі й навіть похмелитися не міг, тому що мені було лише 14 і похмеляться я ще просто не навчився. За останні 15 років у мене було більш ніж достатньо підстав, аби не любити це життя, життя від початку, щойно я почав його сприймати, виявився
Зараз мені 30. Що змінилось за останні 15 років? Майже нічого. Навіть зовнішність цього… президента не надто змінилась, у всякому разі його портрети як ретушувались тоді, так і тепер ретушуються, навіть я це помітив. Змінилась музика в радіо, але я його, за великим рахунком, і не слухаю. Змінився одяг, але 80-ті, наскільки я розумію, і далі в моді. Не змінилась телекартинка, вона така ж липка та ядуча, як розлитий на паркеті лимонад. Не змінився клімат, зими все такі ж довгі, а весни – довгоочікувані. Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з’явились. Змінилась пам’ять – вона стала довшою, але не стала кращою. Сподіваюсь її вистачить ще років так на 60 тривалого побутового похуїзму й незламної душевної рівноваги. Чого я собі й бажаю. Амінь.
17.06.93 (четвер) ВСТУП № 1 16.50
17 червня, близько п’ятої дня, Собака Павлов намагається спуститись в підземку. Він підходить до вертушки, йде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться в посвідчення і читає “Павлова Віра Наумівна”. “Ну?”, – питається.
– Бабуся, – говорить Собака Павлов.
– Де бабуся?
– Це, – показує Собака посвідчення. – Моя бабуся.
– Ну й що?
– Вона – ветеран.
– Ну, а ти що хочеш?
– Вона в танку горіла.
Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, й горіла, по фото не скажет.
– Ну, добре – каже вона. – А від мене що треба?
– Пропустить, – говорить Собака.
– А ти що – теж у танку горів?
– Ну, почекайте, – починає торгуватись Собака, – може я їй поїсти несу.
– Що поїсти?
– Ну, поїсти, – Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають. – Молочні продукти, розумієте? Сир.
– Сам ти сир, – незлобиво каже тітка в уніформі.
Собака розуміє, як все це виглядає збоку. Що ось він б’ється головою об велетенський безкінечний мур, яким від нього від городили ось життя, б’ється без жодної надії на успіх, і всі життєві принади, в тому числі й проїзд в метрополітені, йому зараз просто не світять, ось як це виглядає. Він збирає всю свою волю в кулак і говорить щось на зразок того, що, мовляв, послухайте, жінко, він, звісно, говорить не так, але зміст приблизно такий. Так от, послухайте мене уважно, – каже він, – добре? Тільки не нервуйте. Ось що я вам скажу, жінко. Ви, звичайно, можете зневажати мене, я бачу, що ви зневажаєте мене, ви ж мене зневажаєте, так? Послухайте, послухайте, я хочу ще сказати, послухайте. Але навіть попри це, розумієте, як би це сказати – ну, ви там, я не знаю що, ви по-різному можете до цього ставитись, згоден, для вас це може нічого не означати, але погодьтесь – моя бабуся не може здохнути з голоду лише через те, що мене – її законного онука, перепрошую, ось так просто не пропустила в метро якась падла тилова. Погодьтесь? (ну, в цьому місці вони просто пообкладали одне одного, але хай буде так) – він сконцентровується і раптом пірнає жінці попід руки, змахуючи в повітрі ветеранським посвідченням, і зникає в прохолодному кишечнику підземки.
“Яка падла тилова? – думає жінка. – Я взагалі – 49-го року народження”. 17.10
Собака виходить під стадіоном, на порожню платформу, десь за годину “Металіст” грає останній домашній матч, сьогодні всі мають з’їхатись, знаєте як це буває, закриття сезону, всілякі такі речі, нагорі дощове літо, небо з хмарами і десь якраз над Собакою стоїть напіврозвалений стадіон, в останні роки він зовсім розмок і осунувся, крізь бетонні плити починає битись трава, особливо після дощів, трибуни засрані голубами, на полі теж гівно, особливо коли там грають наші, розвалена країна, розвалений фізкультурний рух, великі стернові проїбали найголовніше, як на мене, адже як не крути, а в Союзі були дві речі, котрими можна було пишатись – футбольний чемпіонат і ядерна зброя, тих, хто позбавив народ таких атракціонів, навряд чи чекає спокійна безтурботна старість, ніщо так не підриває карму як хуйова національна політика, це вже точно. Собака ще якийсь час стоїть на платформі, з іншого боку мають під’їхати знайомі, так що потрібно просто їх дочекатись, Собака втомлений і змучений – він п’є вже третій день, ще й погода погана, очевидно це від погоди, тиск чи як це називається, як називається стан, коли ти п’єш третій день і раптом перестає пізнавати рідних і близьких? Очевидно, що тиск.
Він навіть не може згадати, що сталось – літо починалось так добре, йшли дощі, Собака успішно й безтурботно просирав свої молоді роки, аж раптом друзі-рекламники затягнули стабільно безробітного Собаку в нетрі рекламної індустрії, простіше кажучи, взяли кур’єром у відділ реклами своєї газети. Собаку ламало, але він тримався і ходив на роботу. Користі він приносив мало, але добре вже те, що десь вважався людиною, сам він особливо цим ніколи не переймався, ну, та друзі на те вони й друзі, щоби правити в грубий контактний спосіб твій соціальний статус, я від початку говорив, що надовго його не вистачить, але мене не слухали, казали нічого, він нормальний загалом хлопець, йобнутий трішки, але нічого, нічого пого-джувався я, нічого.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)