Сергій Лифар – українець до кінця

У передсмертній записці, зверненій до дружини, Сергій Лифар підписався: “Серж із Києва. Українець до кінця”.

В автобіографічній книжці “Страдницькі роки”, виданій у Парижі 1935 року, він писав: “Лише той, хто був у Києві, дивився з Царського майданчика на урочисто величний Дніпро, хто побував у Видубицькому монастирі на високому крутому березі й звідти дивився на безкраї поля та ліси, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ “.

При зустрічах Сергій Михайлович захоплено розповідав про дитинство

та юність, про перші музичні й театральні враження (він співав у хорі Софійського собору, навчався в консерваторії), про українські народні пісні, танці й обряди, які чув і бачив у маєтку свого діда в Канівському повіті. Якось на виставу в Парижі Лифар прийшов в українській вишиванці й з гордістю сказав, що походить із козацького роду. Він описував, як його дід часто збирав онуків і розповідав про минуле України: “Бачив я й пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що їх дали Лифарям українські гетьмани й кошові отамани великого Війська Запорозького”.

Дитинство Сергія було коротке й швидко закінчилося.

Він народився в тривожному 1905 році.

1921 року Лифар їде у Францію. Сергій Дягілєв, засновник і художній керівник “Російського балету”, зараховує талановитого юнака та ще чотирьох киян до своєї трупи. Відомий хореограф холодно заявив, що вони цілковиті неуки. Однак Сергій не занепав духом. Після репетицій хлопець ще й ночами до знемоги тренувався. Якось він почув, як Дягілєв здивовано сказав: “Оцей буде танцівником!”

Через чотири роки Лифар – уже перший танцівник. “Моя хореографія, – згадував про той час Сергій Михайлович, – так захоплювала мене всього, що не давала спокою навіть уві сні. Нерідко в моїх нічних снах народжувався стиль нового твору, моєї хореографії, і я, прокинувшись, записував його”. Сергій Лифар уважав, що в балеті за танцем має бути перше й останнє слово.

Усе своє життя Сергій Михайлович змушений був прожити поза межами України. Він став засновником Академії танцю при оперному театрі “Гранд-онера”, ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Жоден із видатних митців-французів не мав стільки урядових нагород, як українець Лифар. Серед них – Золота медаль Парижа, найпрестижніший орден Почесного легіону, заснований ще Наполеоном.

Він був славою й гордістю Франції, однак постійно відмовлявся від французького громадянства. Одного разу на урочистому прийомі генерал де Голль прилюдно звернувся до нього: “Месьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час Вам стати французом за паспортом?” На це Сергій Михайлович із гідністю відповів: “Щиро вдячний, пане президенте, за Вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя – Україна “.

За О. Мельник


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Сергій Лифар – українець до кінця

Categories: Нові твори

Links