За твором Максима Горького “Пісня про Буревісника”
“О Боже праведний! Це чого ж у школі тепер навчають?” – вжахнулась моя мама, коли прочитала тему твору. Горький і Ніцше – це два антиподи, вважає вона. І переконує мене у тому, що Горький славив людину, свободу, а Ніцше – навпаки, якусь “надлюдину”. Ставити в один ряд ці два імені аж ніяк неможливо, переконана вона. Люба моя вчителько, шановна Маріє Євгенівно, дозвольте я напишу свій твір у вигляді звернення до своєї мами. Можна? Спасибі.
Дорога моя мамочко!.
Ти вийшла з кімнати така незадоволена і навіть обурена. Що стало
Знаю, знаю, знаю, що ця фраза про людство покоробила тебе. Мені теж вона не дуже приємна. Але я намагаюсь не закривати очі на те, що мені не подобається. Воно ж існує, і нікуди від цього не дітись: наприклад, є такі вчителі, які вимагають розуміти істину тільки через їх сприйняття. І ми “розуміємо”, інакше – оцінка не та. Суть та сама: надлюдина – учитель знає краще за нас, просте “людство”. Може виростемо і заявимо про себе, але зараз ми – “людство”, а вчитель “висоту душі піднімає презирством”. Ти, мамо, знаєш, кого я маю на увазі. Але все-таки, це й у Ніцше є.
Відкриваю “Пісню про Буревісника”. Перше моє прочитання діаметрально протилежне теперішньому. Краще б залишилось перше – мелодика прози, ритмічність, музичність, піднесеність. Єдиний, хто не боїться бурі, вітру і шалених хвиль – Буревісник, він готовий з ними змагатися, і така боротьба стає для нього насолодою. Чесно кажучи, я захоплювалась сміливим і мужнім птахом, який не боїться ніяких перешкод.
Але коли сюди на уроці літератури приєднали Ніцше, це ошелешило. З Ніцше я асоціювала Раскольникова Достоєвського: намагаючись стати надлюдиною, він убиває, за що й страждає без кінця. Тільки звернення до Євангелія, до любові повертає його у стан спокою і гармонії зі світом. Тепер Горький знову вибив із сідла – адже Буревісник – це та ж надлюдина: він над морем гордо ширяє, “чорній блискавці подібний. То крилом черкнувши хвилю, то стрілою ввись шугнувши!” Буревісник носиться, мов демон – “гордий, чорний демон бурі”..Усе птаство поховалося. Чайки “ладні аж на дно сховати жах свій”, гагар лякає грім ударів, безглуздий пінгвін своє жирне тіло “тулить в скелях”. їм “неприступна втіха битви”.
Щось подібне я бачила в одному з уривків Ніцше. Відкриваю. Читаю: “Краще жити в льодовиках, ніж серед благочестя й інших південних вітрів.
…Ми прагли блискавок і подвигів, ми не розуміли щастя немічних – покірність. В повітрі запахло грозою… Формула нашого щастя: Так, Ні, пряма лінія, ціль…”
Мамо, ти суєш тут Горького? А це ж написав Ніцше! Інша справа – як повернути і використати “висоту власного польоту” і свою “надлюдинність”.
Достоєвський засудив до вседозволеності, Горький возвеличив – бо в ній є прагнення більшого, кращого. Мамо, ти засуджуєш ідею надлюдини у Ніцше, але погоджуєшся з надлюдиною Горького, правда ж? Сподіваюсь, мені вдалося довести право на власну думку, Може, мені теж хочеться політати “над безоднім синім морем”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)