Творчий і життєвий шлях Горького Максима (Пєшкова Олексія Максимовича)

Максим Горький – літературний псевдонім А. М. Пєшкова, що народилося 16 (28) березня 1868 р. у Нижньому Новгороді. Його раннє дитинство пройшло в сім’ї діда, а утворення обмежувалося 2 класами нижегородського слобідського Кунавинского училища З десятилітнього віку почалося життя “у людях”: “хлопчик” у магазині, учень і прислуга в кресляра, мисник на пароплавах, учень в іконописній майстерні, десятник на ярмаркових будівлях, статист у театрі й т. д. З 17 років після невдалої спроби надійти в Казанський університет Олексій Пєшков проходив

життєві “університети” у нетрях Казані, перебиваючись випадковими заробітками й займаючись самоосвітою. В 1887 р. він почав спробу самогубства, був відлучений від церкви й відправився подорожувати по країні Перше оповідання під псевдонімом М. Горький (це був “Макар Чудра”) опублікований 12 вересня 1892 р. у газеті “Кавказ”, що виходив у м. Тифлисе (нині – Тбілісі). Оповідання 1890-х рр., надруковані в місцевій пресі, а потім і в центральних журналах, роблять ім’я Горького відомим у літературних колах Зліт літературної популярності Горького в Росії довівся на 1901-1904 гг. В 1902 р. відбувся успішний дебют

Горького як драматург: були опубліковані й поставлені на сцені Художнього театру п’єси “Міщани” і “На дні”.

У середині 1900-х рр. письменник познайомився з В. И. Леніним і іншими більшовиками В 1906 р. під погрозою арешту він емігрував і направився в Америку, де завершив роботу над книгою “Мати”, уперше опублікованої англійською мовою й визвавшей похвалою Леніна. Період 1906-1913 гг. Горький провів на італійському острові Капрі Після царської амністії 1913 р. він повернувся в Петербург.

У роки першої світової війни написав автобіографічні добутки “Дитинство” (1914) і “У людях” (1916). В 1917-1918 гг. випускав газету “Нове життя”, у якій публікував крім “Російських казок” і оповідань статті під рубрикою “Несвоєчасні думки”.

За тиждень до жовтневого перевороту опублікував статтю “Не можна мовчати!”, у якій призвав більшовиків відмовитися від збройного виступу В 1918 р. вийшли у світло два томи горьковской публіцистики: “Революція й культура” і “Несвоєчасні думки. Замітки про революцію й культуру”. Гіркий співробітничав з новою владою в області культури й освіти. В 1918-1919 гг.

Він допоміг організувати перший робочо-селянський університет, Великий драматичний театр у Петрограді, видавництво “Всесвітня література”. 1920-егг. письменник провів переважно за рубежем. У цей період написані романи “Справа Артамонових” (1925) і “Життя Клима Самгина” ( 1925-1936, залишився незакінченим). В 1928-1929 гг.

Письменник відвідував СРСР, робив поїздки по країні, розповівши про їх у книзі нарисів “По Сполучнику Рад”. В 1928-1930 гг. у Москві було видано перше вітчизняне зібрання творів письменника. В 1931 р. Горький остаточно повернувся в СРСР і став головою заснованого в 1934 г. Сполучника письменників.

Умер М. Горький 18 червня 1936 р., похований на Червоній площі в Москві. Творчість Горького в трактуванні радянського літературознавства було майже синонімом “літературного марксизму”. Звичайно, марксистом у точному значенні слова письменник ніколи не був, а історія його відносин із цим політичним плином – це історія дружби-ворожнечі.

Що ж зробило Горького нехай непостійним, нестійким, але все-таки союзником російських більшовиків? Загальним з вітчизняними радикалами в Горького був найсильніший заряд заперечення існуючого миру. Для нього, як і для більшовиків, це був мир соціальної несправедливості, контрастів буржуазної розкоші й убогого побуту бідняків, мир”свинцевих мерзенностей”, як він напише в повісті “Дитинство”.

Однак ще більш важливим для нього було заперечення будь-яких проявів людської слабості – слізливої жалості й безпорадності, життєвій покірності долі, “непротивлення злу”. Некрасивість і безсилля “маленької людини” для раннього Горького – не менше зло, чим соціальна нерівність і жорстокість громадських порядків. У ранній творчості Горького російська література начебто занудьгувала по більшій етичній визначеності, по енергії незачесаної, “не зміщанілої” сили.

“Маленька людина” у російській літературі попередньої епохи принижена й ображений, але зберіг у собі живу душу й тому гідно жалю. Російські письменники XIX в. бачили причини його нещасть у недосконалості життєвого порядку, непосильному гніті соціального середовища. Інший погляд на природу страждань людини в Горького, письменника нового покоління Особливо чітко, навіть підкреслено різко, цей погляд виражений у його алегоричній поемі в прозі з емблематичною назвою “Людин”.

У поемі Горького людина – сам причина своїх знаходжень і втрат. Вона насичена високою патетикою й завершується теперішнім апофеозом Людині-Переможцеві – “величному, гордому й вільному” борцеві, що йде “уперед! і – вище! усе – уперед!

І – вище! “. Масштаб риторичного узагальнення в поемі Горького преділовий. Риторика виключає описовість, роблячи ставку на ліричні абстракції, її ціль – не точність відбиття, але сила, що заражає, переконання. Низка знак оклику у фіналі поеми передає екзальтовану віру письменника в здатність людини розпрямитися й вирости в колоса – стати Людиною з великої букви. Для цього йому потрібно не тільки перебороти “весь похмурий хаос життя на цій змученій землі”, але й переступити через такі важливі для колишньої літератури цінності, як Любов, Дружба, Надія, Гнів, Віра.

Головною же опорою в подоланні цих “недосконалих створень його творчого духу” служить окриляюча сила Думки. “Людина” – концентроване, крайнє вираження горьковской героїчної концепції особистості. Гіркий 1890-х – початку 1900-х гг.

Сприймався читачами насамперед як строптивец, що заперечує традиційну систему цінностей, офіційну релігію й загальноприйняту мораль. Це заперечення спрямоване не стільки на повсякденне життя й побут, скільки на миропорядок у цілому. Корінь зла молодий письменник бачить у людській відсталості, у самої не проясненої змістом природі, у навколишню людину світі, которийнужно повністю перемінити. Гіркий відмовляє природі в споконвічній упорядкованості. Лише напружена думка, крилата уява людини можуть привнести в неї гармонію.

Тому навколишній світ – і соціальний, і природний – потрібно скоряти й приборкуватися От чому настільки ворожим здається темний ліс, крізь який горьковский Данко веде юрбу людей. На противагу сліпій природі Горький наділяє якостями досконалості людська свідомість, вона робить ставку на силу волі людини й безмежних можливостей його розуму. Такий погляд на відносини людини й миру прийнято визначати як антропоцентрический: у центрі художнього миру письменника – людин, що прагне бути хазяїном своєї долі. Характерні самі назви багатьох горьковских оповідань – “Баба Изергиль”, “Макар Чудра”, “Челкаш”, “Коновалів”, “Мальва” і др.

Проблематику й поетику горьковских добутків багато в чому визначає принцип “людин – великим планом”. Вустами одного з персонажів п’єси “На дні” Горький так передає свій символ віри: “Усе – у людині, усе для людини! Існує тільки людина, все інше – справа його рук і його мозку!

“. Але почати такій людині, на думку Горького, потрібно із самого себе: конфлікт людини і його природи, що породила, розвертається в душі самої людини. У ній борються початки ” видючого” розуму й “сліпих” інстинктів, гармонії й стихії. Природно-інстинктивний початок, втілений, наприклад, в образі “сина орла” Ларри, веде людину до плотських задоволень, до сугубо біологічного існування: будучи рабом інстинктів, людина не може не бути індивідуалістом, а в індивідуаліста немає майбутнього Навпроти, сила розуму здатна розкріпачити внутрішню енергію людини, зробити його свого роду “надлюдиною”, що зуміє підкорити собі обставини й повести за собою інших людей


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Творчий і життєвий шлях Горького Максима (Пєшкова Олексія Максимовича)

Categories: Біографії

Links